Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Значний і довгоочікуваний день почався чудесним ранком; на сяючому блакитному небі не було ні хмаринки; лютий у тому році видався таким теплим, що дерева вже вкривалися першими бруньками, а галявини почали зеленіти. Зі сходом сонця, коли наш скакун уже стояв біля блискотливого струмочка, де його мили, пролунали звуки альпійських ріжків і спів незліченних дзвіночків, і більше сотні добірних корів із вінками на рогах і дзвіночками на шиї рушило через долину до інших сіл, – їх супроводжував численний натовп хлопців і дівчат, які зображували подорож по горах. Аби набути святкового та мальовничого вигляду, людям довелося тільки надіти своє традиційне недільне вбрання, відкинувши всі новинки, що вторглися з часом, і додавши деякі коштовності, успадковані від батьків і дідів; анахронізмом були при цьому люльки, які хлопці з відчайдушним виглядом тримали в зубах. Червоні жилети юнаків, кольорові корсажі дівчат, світлі рукава сорочок виднілися здалеку й тішили око своєю строкатістю. Коли жвава юрба спинилася біля нашого будинку та сусіднього млина і під деревами виникла барвиста штовханина, супроводжувана співом, вигуками та сміхом, коли гості, голосно вітаючи нас, почали вимагати ранкову чарку, ми весело зірвалися з місць, залишивши щедрий сніданок, за яким усі, крім Анни, сиділи вже переодягнені у відповідні костюми, й самі здивувалися тій неприборканій радості, яка тепер охопила нас і перевершила всі наші сподівання. Швидко вийшли ми до натовпу із заготовленими заздалегідь карафами вина та безліччю склянок, а дядько і дружина його несли великі кошики із сільськими пирогами. У цьому ранковому тріумфуванні ще не було, звісно, й тіні втоми, і воно було тільки вірним провісником довгого дня, який обіцяв веселощі, та й багато іншого. Тітка оглядала і розхвалювала добру худобу, гладила і годувала з долоні уславлених корів, яких добре знала раніше, й весело жартувала з молоддю; дядько все наливав і наливав вина, а його дочки розносили склянки та вмовляли дівчат випити, добре знаючи, що їх розсудливий стан не п’є вранці вина. Зате тим охочіше пастушки їли смачні пироги та роздавали їх дітям, які разом із козами супроводжували ходу. У натовпі ми виявили сподвижників юного мірошника, які під його проводом із іншого боку напали на противника. Мірошник їхав на коні, брязкаючи латами та дозволяючи всім благоговійно мацати його старовинні обладунки. Раптом з’явилась Анна, скромна і збентежена, але її боязкість негайно ж зникла перед картиною загального тріумфу, і в одну мить вона перевтілилася. На обличчі її засяяла впевнена й весела усмішка, срібна корона виблискувала на сонці, пухнасте волосся розвівалося на ранковому вітрі, й вона так майстерно і твердо крокувала, притримуючи пальчиками, унизаними перснями, поли своєї амазонки, ніби ніколи нічого іншого й не носила. Всі її підкликали, всі вітали з подивом і захопленням. Нарешті хода рушила далі, й у цю хвилину молодь нашої родини розділилася. Дві молодші кузини та двоє їхніх братів приєдналися до ходи, наречена Марґо і вчитель сіли в дрожки, щоб їхати далі як глядачі та згодом зустрітися з нами, до того ж вони збиралися посадити до себе Анну, якщо вона втомиться. Дядько з дружиною залишилися вдома, приймали гостей і, змінюючи одне одного, вибігали час від часу до хвіртки, щоб насолодитися видовищем. Анна ж, Рудольф Ґаррас і я сіли на коней і поскакали, супроводжувані войовничим мірошником. Той розшукав для мене серед своїх коней смирну гніду конячку та для вірності прикрутив поверх сідла овечу шкуру. Але я анітрохи не дбав про мистецтво верхової їзди і, побачивши, що про це не думає ніхто, просто скочив на коня і погнав його сміливо вперед. У селі будь-яка людина їздить верхи, в тому числі й той, хто в місті неодмінно звалився б із добре об’їждженого коня. Так скакали ми селом, являючи собою мальовниче видовище для селян, які залишилися вдома, викликаючи захоплення юрми дітлахів, які бігли за нами, поки інша група не привернула їхньої уваги.

На краю села все рябіло та сяяло, зусібіч сюди стікалися люди; проїхавши верхи хвилин п’ятнадцять, ми опинилися біля корчми на перехресті, де сиділи шестеро ченців – братів милосердя, яким належало понести тіло Геслера. Це були найвеселіші хлопці в усій окрузі. Підв’язавши подушки під ряси, вони зробили собі величезні животи, до того ж приліпили страшні бороди з клоччя та вимазали носи червоною фарбою. Весь день вони збиралися провести на свій смак, а поки що галасливо грали в карти. При цьому вони показували фокуси: витягували зі своїх ряс запасні карти і, зображуючи святих чудотворців, дарували їх глядачам. Вони везли з собою мішки з провіантом і, здавалося, вже неабияк захмеліли, так що у нас виникла навіть деяка тривога щодо того, чи проведуть вони з належною урочистістю сцену смерті Геслера.