Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Через кілька тижнів після Нового року, якраз у ту пору, коли я мріяв про настання весни, мені написали з села, що кілька населених пунктів у нашій окрузі об’єдналися, бажаючи відзначити Масляну грандіозною театральною виставою. Колишні католицькі карнавали збереглись у нас у вигляді загального свята весни, і з роками грубуватий народний маскарад поступово перетворився на національні свята на відкритому повітрі, в яких спочатку брала участь лише молодь, а потім і життєрадісні люди старшого віку; вони зображували то битву швейцарців, то які-небудь події з життя знаменитих героїв, – і, відповідно до рівня освіти й добробуту в тій чи іншій окрузі, спектаклі готувались і гралися з більшою чи меншою ґрунтовністю та розмахом. Одні села вже завоювали таким чином популярність, інші ще тільки боролися за неї. Моє рідне село разом із кількома іншими селами було запрошене одним сусіднім містечком взяти участь у великій виставі про Вільгельма Телля; тому мої родичі попросили мене брати участь у приготуваннях, бо від мене як художника очікували певного досвіду та вміння, а на себе сподівалися мало, – адже наше село було розташоване далеко від міста, і жителі таких речей не знали. Часу свого я мав у своєму розпорядженні цілком достатньо, і до того ж таке заняття було настільки в дусі мого батька, що матінка не стала проти нього заперечувати, бо я не змусив просити себе двічі та щотижня на кілька днів почав виходити з міста, – тим більше що в цю пору року подорож по вкритих снігом полях і лісах дуже мене тішила. Тепер я побачив село взимку, побачив зимову працю та зимові радощі селян і як вони зустрічають пробудження весни.

В основу вистави було взято п’єсу «Вільгельм Телль» Шиллера; у нас багато примірників цієї драми у виданні для народних шкіл, де пропущено тільки любовну сцену між Бертою фон Брунек і Ульріхом фон Руденц. П’єса ця легко доступна простому народу, бо вона чудесним чином виражає його думи і все те, що народ вважає правдою. Важко уявити собі смертного, який заперечував би проти того, щоб його трохи або навіть досить ґрунтовно ідеалізували поетичними засобами.

Велика частина натовпу мала зображувати пастухів, селян, рибалок, мисливців, словом – народ; їм належало переходити з одного місця дії на інше, гуртуючись навколо тих, хто вважав себе покликаним для більш сміливого виступу. У народних сценах виступали й юні дівчата, які виявляли свої обдаровання, в кращому разі беручи участь у загальному хорі, тоді як провідні жіночі ролі було віддано юнакам. Місця дії було розподілено між усіма селами й іншими населеними пунктами відповідно до їх природних умов, і це вело до того, що туди й сюди по дорогах рухалися натовпи в театральних костюмах, а також безліч глядачів.

Я виявився корисним при підготовчих роботах і виконував у місті безліч різних доручень. Я перерив усі склади, де могли знайтися мішура та маски, я радив, що вибирати, тим більше що інші уповноважені були схильні хапатися за все яскраве та помітне. Мені довелося навіть зіткнутися з урядовими чиновниками, і при цьому я виявив себе як мужній представник своєї громади; мені було доручено відібрати і прийняти старовинну зброю, яку влада передала нам на умовах найдбайливішого з нею поводження. Цього разу такі торжества готувалися в декількох округах, і тому чиновникам довелося роздати майже всі запаси; залишилися тільки найцінніші трофеї, з якими були пов’язані історичні спогади. Крім того, уповноважені громад сперечалися через зброю. Усім хотілося мати одне і те ж, хоча одне і те ж їм зовсім не було потрібно. Я відібрав безліч мечів і палиць для тих, які присягаються на Рютлі, але один із моїх конкурентів прагнув відняти їх, хоча я й намагався втовкмачити йому, що в епоху, яку представлятимуть його односельці, була зовсім інша зброя. Щоб розв’язати нашу суперечку, довелося звернутися до хранителя цейхгаузу, який мене підтримав, і багатий шинкар, що стояв позаду мене і приїхав як візник за зброєю, урочисто потиснув мені руку. Але тепер мої противники вважали мене небезпечним хлопцем, який вихоплює все найкраще у них з-під носа, і вони невідступно ходили за мною по старовинному цейхгаузу, вибираючи те, на що падав мій погляд; так що мені ціною великої впертості вдалося навантажити ще одну підводу залізними шоломами та бородами з клоччя для високих на зріст стражників тирана. Коли ми разом із доглядачами складали список отриманих речей, я здавався самому собі дуже важливою особою, хоча, по суті, уповноваженим у цій справі був не я, а згаданий шинкар, який і поставив під документом свій підпис.