Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одного разу йшов він із веселою компанією кам’янистим берегом озера. Від народження він був вельми стрункий. Але те, що він постійно кривив душею, відбилось і на його зовнішності: він якось увесь скособочився і став схожий на баштового півня. Проте він полюбляв поговорити про статність своєї фігури і був готовий у будь-який момент роздягнутися, щоб похвалитися нею, тоді як у всіх людях він бачив різні фізичні вади, – одному приписував горб, іншому – криві ноги. Отже, він крокував попереду своїх супутників, відчуваючи деяке роздратування, бо вже піддався з їхнього боку нападкам, як раптом один із них, який уперше уважно придивився до нього, крикнув: «Гей, послухайте, пане Вурмлінґер! Так ви ж кривобокі!» У цілковитому подиві обернувся він і сказав: «Ви марите? Або зволите жартувати?» Але той звернувся до товариства і закликав усіх уважно подивитися на Вурмлінґера. Йому запропонували зробити кілька кроків уперед. Він підкорився, і всі підтвердили: «Так, він кривобокий!» Охоплений гнівом, кинувся він до кривдника і став біля нього, бажаючи довести, що саме той – виродок і недоросток. Але той був стрункий, як пальма, і все товариство зареготало. Тоді Вурмлінґер, не кажучи ні слова, поспішно роздягнувся і почав голяка походжати перед іншими. Його праве плече було вище лівого від безперестанного іронічного посмикування; від того, що він вічно ходив із надутим, презирливим виглядом, лікті його були вивернуті вперед, а стегна зсунуті; до того ж від прагнення здаватися струнким він мав вигляд іще більш кривобокого; він крокував найсміховиннішим чином, викидаючи ноги по-півнячому і час від часу з переляком оглядаючись і переконуючись у тому, що публіка ще не дивиться на нього з належною повагою і захопленням. Коли ж супутники вибухнули нестримним реготом, він розлютився і, щоб вирвати визнання своїх фізичних достоїнств, заходився робити якісь неймовірні стрибки і скоки, демонструючи силу та спритність свого тіла. Але сміх ставав усе голоснішим, усі трималися за животи. Коли він, виробляючи голяка найдивовижніші па, побачив, що люди від реготу вже не тримаються на ногах і сідають додолу, його охопив напад невимовного сказу, і, бажаючи зобразити щось «чудодійне», він раптово стрибнув з краю високої скелі в озеро. На його щастя, він упав просто в розставлені сіті, й рибалки, які сиділи у двох човнах і якраз витягали сіті, виловили його та врятували, причому він борсався і бився, як риба. Весь трясучись, голий і мокрий, він мусив після цього бігти вздовж берега, поки не знайшов прихистку в якомусь будинку, куди йому принесли одяг. Відразу після цього він зник із нашого міста.

Третій догмат, який священик підносив нам як християнський, був догмат любові. Не буду багато розмірковувати про це. Я ще ніколи не виявив на ділі свого розуміння любові, і все ж я відчуваю, що вона живе в грудях моїх, але що я не в змозі любити за наказом і у відповідності з теорією. Вже сама необхідність згадувати про Господа Бога, коли в мені пробивається природне почуття любові, здається мені до певної міри перешкодою й незручністю. У мене був випадок, коли я на вулиці відмовив біднякові в милостині, бо в той момент, коли я збирався покласти йому на долоню монету, я думав про Боже благовоління й не хотів давати милостиню заради користі. Потім я пошкодував жебрака і побіг назад. Проте по дорозі моя жалість здалася мені награною, й я знову повернув, поки мене не осінила розумна думка: будь що буде, але бідолаха має бути ситий, це важливіше за все! Іноді ця думка приходить занадто пізно, і милостиня залишається лише благим помислом. Ось чому я завжди радію, коли трапляється, що я виконую свій обов’язок несвідомо і тільки вже потім розумію, що зробив щось гідне. І тоді я радісно посилаю щигля в небеса і вигукую: «Гей, дивись-но, татусю! А я все-таки вислизнув од тебе!» Але найвище задоволення приносить мені думка про те, яким смішним я маю йому здаватися в ці хвилини; якщо Боженька все розуміє, він мусить розуміти і жарти, хоча про нього можна сказати, – і не без підстави, – Господь Бог жартів не терпить!

Найвеселішим і найцікавішим здавалося мені вчення про вічний і всепроникний дух. Однак, я боюся, що не зовсім точно зрозумів це вчення і був захоплений аж ніяк не його духовністю. Господь Бог здавався мені не духовним, а, навпаки, мирським духом, бо він є весь світ, і весь світ – у ньому; Бог випромінює мирське сяйво.

Так чи інакше, я все ж таки вважаю, що мав право існувати серед людей, які жили в світі християнських духовних уявлень, і коли я поступався цією сферою батькові Анни, вчителю, останній, вільнодумно відкидаючи царину чудесного і питання віри, закликав мене визнати християнство, принаймні в його духовному значенні та сподіватися, що воно ще сяятиме в своїй чистоті й виправдає з часом своє ім’я; тим більше що, за його словами, нічого кращого немає і, мабуть, не буде. На це я, одначе, заперечував: дух може бути в тій чи іншій мірі виражений через людину, але не може бути вигаданий і створений людиною, бо він вічний і нескінченний, а тому позначення істини ім’ям людини подібне до розкрадання безмірного загального надбання, розкрадання на користь різноманітних авторитетів. У республіці, стверджував я, від кожного громадянина вимагають усього кращого та вищого, і його не нагороджують падінням республіки, піднесенням його імені та перетворенням його на володаря. Так само, як на республіку, дивлюсь я на світ ідей, над яким Бог підноситься лише як покровитель, який свято дотримується в повній свободі даного ним закону; ця свобода – нехай буде вона і нашою, а наша – його свободою! І якщо я в кожній вечірній хмарі бачу прапор безсмертя, то так буде для мене і кожна ранкова хмара золотим прапором світової республіки! «В якій кожен може стати прапороносцем!» – добродушно посміюючись, додавав учитель. Я ж твердив, що моральне значення цього духу незалежності здається мені винятково важливим, більш важливим, аніж ми, можливо, здатні собі уявити.