Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тим часом насувалася зима, а разом із нею наближалися різдвяні свята. Тричі на тиждень о п’ятій ранку я вирушав у будинок помічника пастора, де у довгій, вузькій, як труна, кімнаті сорок молодих людей готувалися до майбутньої конфірмації. Ми – юнаки, як нас тепер величали, представляли тут самі різні стани. На чолі столу, освітленого мізерним світлом кількох свічок, сиділи дворяни та студенти, далі розташовувалися простодушні та сміхотливі синки середнього стану і, нарешті, в цілковитій темряві – неотесані та боязкі шевські підмайстри, слуги і фабричні робітники, серед яких час від часу виникав якийсь гамір, викликаний напруженою увагою, тоді як інші слухачі сиділи з підкресленим достоїнством на обличчях і в той же час із виглядом поблажливої неуважності. Такий поділ не було нам приписано, він утворився сам собою. Ми розташувалися за поведінкою й за ступенем наполегливості та старанності. Хлопчики з благородних сімей були виховані вдома у дусі суворої поваги до церкви й мали найбільшу впевненість у промовах, а чим нижче по суспільній драбині, тим усе більше знижувалось і те й інше; звичайно, зустрічалися винятки з правила, але такі хлопчики не хотіли розлучатися зі своїми і змішуватися з іншими станами.

Необхідність уставати рано-вранці по суворо певних днях, брести в холодній зимовій імлі, а потім сидіти на одному й тому ж місці – все це було мені нестерпно, зі шкільних років я не вів уже такого способу життя. Не те щоб я взагалі не був здатний коритися дисципліні, коли бачив у ній розумну мету, – через два роки мене було покликано до виконання військового обов’язку і як рекрут я мусив у визначені дні з точністю до хвилини з’являтися на збірний пункт, аби з волі літнього фельдфебеля шість годин поспіль крутитися на каблуках, і я виконував усе це з найбільшим завзяттям, трепетно сподіваючись на схвалення старого вояки. Але там ішлося про те, щоб підготувати себе до захисту вітчизни та її свободи; земля моєї батьківщини була фізично відчутною, я стояв на ній і харчувався її плодами. А тут мені доводилося здійснювати над собою насильство, проганяти солодкий сон і нічні марення, щоб сидіти в похмурій кімнаті в довгому ряду таких же заспаних юнаків і вести якесь абсолютно нереальне, схоже на сновидіння життя під монотонні завивання духовного пастиря, з яким ніщо в житті мене не пов’язувало.

Те, що тисячоліття тому під далекими східними пальмами збулося чи, може, примарилося святим мрійникам, а потім було записано ними і стало книгою переказів, – усе це тут вивчалося, кожне слово цієї книги розглядалось як вище і найсвятіше правило буття, як перша вимога, якій має відповідати громадянин, і віра у все це регулювалася до тонкощів. Ми мусили вірити у найхимерніші творіння людської фантазії – то веселі й чарівні, то похмурі, вогненні й криваві, то незмінно овіяні ароматом сивої давнини, – мусили приймати їх за найміцнішу основу нашого сучасного буття; нам усерйоз розтлумачували і коментували їх, аби за допомогою цих фантазій ми могли найкращим і найвірнішим чином випити кілька крапель вина і з’їсти дещицю хліба; якщо хто-небудь із нас не побажав би з переконанням або без такого підкоритися цій чужій і чудернацькій вимозі, він опинився б поза законом і навіть не мав би права обрати собі дружину. І так відбувалось із століття в століття, а різні тлумачення цього символічного уявлення коштували вже моря крові. Нинішня територія і склад нашої держави значною мірою являли собою наслідок цих боїв, так що для нас світ казкових сновидінь виявлявся найтіснішим чином пов’язаним із сучасною і цілком відчутною дійсністю. Коли я бачив, з якою незаперечною серйозністю, з якою важливістю викладалися казкові сюжети, мені здавалося, що старі люди граються у дитячу гру з квіточками, умовившись, що кожного, хто помилиться або дозволить собі всміхнутися, буде страчено.

Перше, що наш наставник підніс нам як вимогу християнства і на чому він побудував цілу науку, було пізнання і визнання гріховності. Чесність перед самим собою, знання своїх проступків і пороків були мені чужі, спогади про дитячі вибрики і шкільні витівки ще не охололи в моїй пам’яті, й десь на дні моєї свідомості виник досить чіткий образ юного грішника, який викликав у мені благочестиве каяття. І все ж мені не подобалися його слова, не подобалося саме слово «грішник». Воно відгонило чимось ремісничим, і від нього тхнуло огидним технічним душком, як від палітурні. Я тоді ще не міг як слід зрозуміти, що божественний трюк із гріхопадінням знайшов своє продовження в повсякденному бутті людини, – щоб осягнути це, нам бракувало знання необхідних тонкощів із галузі теології. Не схильний до гордині, я просто довірився своєму почуттю, яке підказувало мені, що переді мною важкий випадок і що мені слід остерігатись, як би не випасти з кола добропорядних і чесних людей. Втім, іноді мені починало здаватися, що навіть праведники не позбавлені гріхів, кожен із яких міряється своєї особливою мірою.