Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ось уже два роки, як я майже не бував у церкві, й релігійні настанови ходив слухати рідко, хоча і зобов’язаний був це робити. Влітку це мені сходило легко, тому що я здебільшого жив у селі. Взимку ж я бував на цих лекціях не більше двох-трьох разів, і навколишні удавали, що нічого не помічають; вони взагалі не надто дошкуляли мене, адже мене звали Зеленим Генріхом, тому що я був істотою відособленою і на інших не схожою. До того ж у церкві у мене бував настільки похмурий вигляд, що «святі отці» не надто прагнули мене утримувати. Так я досяг цілковитої свободи і, як мені здавалося, знайшов її тому, що, незважаючи на молодість, сам рішуче присвоїв її собі; в цьому відношенні я не схильний був на вчинки. Втім, раз чи два на рік мені доводилося розплачуватися за цю свободу, – до мене доходила черга виступати з церковного амвона, тобто викладати кілька заздалегідь підготовлених відповідей на заздалегідь завчені запитання. Це завжди було для мене мукою, тепер же стало просто нестерпним, і все-таки я мусив підкоритися звичаю, бо, коли б учинив я інакше, я не тільки засмутив би матінку, але зіпсував би свої відносини з церквою, а значить, і ускладнив би собі законне звільнення від своїх релігійних зобов’язань. На наступне Різдво мене очікувала конфірмація, і все ж, хоч як полонила мене майбутня цілковита свобода, я був надзвичайно цим стурбований. Тому тепер, у бесідах із учителем, я критикував християнство більш різко, ніж будь-коли, але робив це в абсолютно іншій формі, ніж у розмовах із філософом. Я мусив поводитися шанобливо; переді мною був не тільки батько Анни, а й узагалі похилого віку співрозмовник; його терплячість і дружелюбність самі по собі зобов’язували мене знати міру та скромність у виразах і навіть визнаватися перед ним, що я юний і ще багато чому повинен повчитись. А вчитель не тільки не сердився з приводу того, що я висловлював думки, відмінні від його ідей, але скоріше радів цьому, – він таким чином отримував можливість мислити й міркувати вголос, і це стало причиною його зростаючої прихильності до мене. Він говорив, що вважає мене людиною, для якої християнство стане підсумком життя, а не плодом церковних повчань, що я ще стану хорошим християнином, коли пройду життєву школу. Учитель перебував у розбіжностях із церквою та вважав, що її нинішні слуги є люди неосвічені та грубі. Але я підозрюю, що ця його неприязнь до церковників викликана була тільки їх пізнаннями в давньоєврейській і грецькій, тоді як для нього ця премудрість залишалася книгою за сімома печатями.

Тим часом дні жнив давно минули, і мені пора було готуватися до від’їзду. Цього разу дядечко сам побажав відвезти мене в місто і захопити заодно дочок; обидві молодші ніколи ще не виїжджали з села. Він наказав запрягти стару коляску, і ми рушили в дорогу; дочки при цьому так убралися, що викликали подив у всіх селах, які траплялися нам по дорозі. Дядечко того ж дня поїхав із Марґо назад, а Лізетта і Катон залишилися погостювати у нас на тиждень; тепер була їхня черга розігрувати роль соромливих скромниць, а я, з поважним виглядом показуючи визначні пам’ятки міста, поводився так, мовби все це сам винайшов.

Незабаром після їхнього від’їзду до нашого будинку підкотив легкий візок, із якого вийшли вчитель і його юна дочка, – на плечах у неї лежав зелений шарф, який оберігав її від осінньої прохолоди. Я не міг уявити собі більш приємного сюрпризу, а моя мати щиро зраділа милій дівчині. Учитель думав роздивитись і з’ясувати, чи немає в місті підходящої квартири на зиму, йому хотілося помалу ввести дочку в світське товариство, щоб сприяти всебічному розвитку її здібностей. Одначе він не знайшов нічого, що його задовольнило б, і вирішив, що краще в майбутньому році придбати будиночок поблизу міста, в який можна було б перебратися назавжди. Ця перспектива наповнила моє серце радістю, але в той же час я мріяв зберегти дорогоцінний образ Анни в оточенні тих далеких зелених долин, які так полюбилися мені. З невимовною радістю стежив я за тим, як росла дружба між моєю матір’ю та Анною, що виявляла до матінки не тільки глибоку повагу, а й живу приязнь. Між нами виникло справжнє змагання: я намагався всіляко виявити свою повагу вчителеві, вона – моїй матері, та, захоплені цією розвагою, ми вже не знаходили часу для спілкування між собою, – вірніше, спілкування наше цілком виявилося в цьому змаганні. Так і поїхали вони від нас перш, ніж я встиг обмінятися з нею хоча б одним-єдиним багатозначним поглядом.