Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Уроки священика добігали кінця; тепер ми мусили дбати про одяг, аби у достойному вигляді з’явитися під час урочистостей. Так уже повелося з роду в рід, що в ці дні молоді люди замовляли собі свій перший фрак, надягали стоячі комірці, пов’язували тугу краватку, вперше надягали циліндр. Ті, хто до того носив довге волосся, тепер стриглися коротко, на англійський лад. Все це вселяло мені жах і огиду, і я присягнув ніколи їм не наслідувати. Зелений колір полюбився мені, й я навіть не хотів відмовлятися від прізвиська, яке все ще незмінно вживали, кажучи про мене. Мені без зусиль удалось умовити мою матір придбати зелене сукно та замовити мені замість фрака куртку зі шнурками, а замість жахливого циліндра – чорний оксамитовий берет; адже циліндр і фрак, сказав я, носять рідко, а я ще ростиму, і, таким чином, витрачатися на ці предмети абсолютно зайве. Вона погодилася зі мною ще й тому, що бідні учні та діти поденників теж були до свята не в чорних фраках, а в звичайних своїх недільних костюмах; я ж заявив, що мені абсолютно байдуже, чи віднесуть мене до дітей високоповажних бюргерів, чи ні. Я розстебнув комір і відкинув його назад якомога ширше, хвацько зачесав за вуха моє довге волосся і з беретом у руках з’явився в кімнаті священика, де в святвечір мала відбутися ще одна репетиція в домашній обстановці. Коли я став до лав урочисто вбраних юнаків, на мене почали поглядати з помітним подивом, бо я був одягнений, як справжній протестант. Але я тримався без виклику й намагався стушуватись, і увага до мене незабаром охолола. Промова священика вельми сподобалася мені; її головна думка полягала в тому, що відтепер починається для нас нове життя, що всі наші минулі провини мають бути прощені й забуті, а майбутні, навпаки, вимірюватимуться новою, більш суворою мірою. Я і сам відчував, що такий перехід необхідний і що час для нього настав. Тому я подумки приєднався до священика, коли він закликав нас ніколи не втрачати надію на краще в нас самих. Із його будинку ми вирушили до церкви, де відбувалося саме святкування. Там священик раптом зробився зовсім іншим. Він виступив із грізною і пишномовною проповіддю, почерпнув усе своє красномовство з церковного арсеналу, і громоподібними словами малював перед нами картини пекла та раю. Промова його була майстерно побудована; він говорив із наростаючим напруженням, а в момент, яким мав особливо потрясти громаду, нам, хто стоїть навколо нього, належало хором вимовити гучне та урочисте «так». Я не вслухався в зміст його слів і слідом за іншими пошепки промовив своє «так», не розібравшись у зверненому до нас питанні, й усе ж мене чомусь охопив такий жах, що я затремтів дрібним тремтінням і не відразу зумів його погамувати. Це було наслідком і того, що я несвідомо піддався загальному пориву, і глибокого переляку, викликаного думкою, що я, такий юний і недосвідчений, крихітна частинка цієї величезної громади, відокремився від неї самої й від її найдавніших вірувань.

Різдвяного ранку нам належало знову процесією крокувати до церкви, щоб прийняти там причастя. Мені з самого ранку було весело; ще кілька годин, і я звільнюся від усього цього духовного гніту й буду вільний, як птах! Я був у лагідному, примиреному настрої та вирушив до церкви із почуттям, із яким вирушаєш у гості до людей, із якими не маєш нічого спільного та прощання з якими проходить тому дуже весело. Прийшовши до церкви, ми могли змішатися з натовпом дорослих і сидіти там, де кожному з нас хотілося. Уперше і востаннє я зайняв чоловіче місце, що належало нашій сім’ї, номер якого матінка повторювала мені доти, поки я його не запам’ятав.

Зі смерті батька – інакше кажучи, вже багато років – це місце було незайнятим; вірніше, до нього приліпився якийсь бідняк, що не мав своїх володінь. Коли він підійшов і побачив мене, то з чисто церковною доброзичливістю попросив звільнити «його місце» і додав повчальним тоном, що в цих рядах розташовані тільки власні місця. Я, як зелений молодик, міг би, звичайно, поступитися місцем літній людині, але дух власності та своєкористя, виявлений ним тут, в самому серці християнської церкви, розсердив мене; крім того, мені хотілося покарати смиренного парафіянина за його простодушну брехню, і, нарешті, я знав, що вигнаний дуже скоро і притому назавжди знову займе своє звичне місце, – ця думка мене особливо тішила. Я, зі свого боку, прочитав йому настанову і потім, спостерігаючи, як він, збентежений і сумний, пішов шукати віддалене місце серед незаможних, вирішив завтра ж пояснити йому, що надалі він може завжди користуватися моєю лавою, – мені вона абсолютно не потрібна. Але один раз я вирішив посидіти і постояти на цьому місці, як те робив мій батько, що не пропускав жодного свята, аби не піти до церкви, бо високі торжества наповнювали його світлою радістю та бадьорою стійкістю, і тут, у храмі, він особливо глибоко відчував і вшановував те велике і добре божество, яке бачив утіленим в усьому світі та в усій природі. Різдво, Великдень, Вознесіння і Трійця були для нього чудовими днями веселощів і радості, які він проводив у спогляданні, у відвідуванні церкви та веселих прогулянках по зелених горах. Я успадкував цю пристрасть до свят, так що, коли вранці на Трійцю я стою на горі, вдихаючи чисте і прозоре гірське повітря, немає для мене кращої та красивішої музики, ніж дзвін, що долинає з далекої рівнини; ось чому я вже нерідко розмірковував над тим, яким чином, скасувавши церкву, можна зберегти прекрасну музику дзвонів. Але я не міг придумати нічого, що не було б нерозумним і штучним, і врешті-решт незмінно доходив висновку, що сумна принадність дзвону саме в тому і полягає, що він, летячи до нас із блакитної долини, приносить звістку про народ, який зібрався там в ім’я давніх релігійних вірувань. Вільний духом, я не міг не поважати цих вірувань, як спогадів дитинства, – і саме тому, що я пішов од них, дзвони, що звучали стільки століть у старовинній і прекрасній країні, глибоко хвилювали душу мою. Я відчував, що «зробити» нічого не можна, що мінливість і вічний кругообіг всього земного самі народжують сумне відчуття поетичної принади.