Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І ось одного прекрасного дня мені довелося побачити, як багато освічених громадян нашого міста входили в під’їзд одного громадського будинку і виходили з нього. Я поцікавився, що їх сюди приваблює, й дізнався, що в цьому приміщенні відкрито пересувну художню виставку. Я бачив, що туди заходять тільки добре одягнені люди, а тому побіг додому, вбрався так, ніби збирався до церкви, і тільки тоді зважився ввійти в цей таємничий будинок. Я вступив у світлу залу, де з усіх стін і стендів сяяли яскраві барви та золоті рами. Перше враження було таке, ніби я бачу прекрасний сон; зусібіч тіснилися, зливаючись в єдину чарівну картину, напоєні повітрям пейзажі; перед моїми очима попливли повні чарівності хмари та квітучі гілки; палали заходи сонця, миготіли то там, то тут дитячі голівки та чарівні етюди; і все це витіснялося кожним новим творінням, так що я не раз зупинявся і, озираючись, шукав очима зниклі чудові липові гаї або ж грандіозні гірські хребти, які я щойно бачив. До того ж свіжий лак на цих картинах видавав святковий аромат, який здавався мені набагато пахучішим, аніж ладан у католицькому храмі.

З великими труднощами я змусив себе нарешті зупинитися перед однією картиною, а зупинившись, забув про все на світі й не міг зрушити з місця. Окрасою виставки було кілька великих полотен женевської школи, що зображували з незбагненним для мене блиском могутні дерева та прекрасні хмари; між ними висіли легкі, грайливі жанрові сценки та акварелі; публіка юрмилася також біля декількох картин із історичними сюжетами та з зображенням святих, оточених сяйвом німбів. Але я все знову і знову повертався до величезних пейзажів, стежив за сонячними променями, які пробивалися крізь листя й виблискували в траві, та намагався в пам’яті закарбувати чудові, химерні хмари, які, здавалося, створили, жартома і граючись, істинні щасливці.

Весь день до закриття виставки я, блаженствуючи, провів у цій залі, де все здавалося витонченим і шляхетним, де люди з чемністю вітали одне одного і, стоячи перед блискучими рамами, вели бесіду в найвишуканіших висловах. Прийшовши додому, я сів у роздумах і почав гірко нарікати на те, що мені довелося відмовитися від живопису; моя туга зворушила серце матінки, й вона знову вирушила шукати поради, вирішивши будь-що-будь допомогти виконанню моїх бажань.

Нарешті вона натрапила на старого, який жив у передмісті, в будівлі старовинного жіночого монастиря, й там у невідомості створював дивовижні твори мистецтва. Він був в одній особі й художником, і гравером, і літографом, і друкарем; у старомодній манері малював він популярні швейцарські пейзажі, гравірував їх на міді й сам же робив відтиски, які давав розфарбовувати декільком молодим людям. Гравюри свої він розсилав по всьому світу й вів таким чином успішну торгівлю. При цьому він охоче робив усе, що доводилося: виготовляв метричні свідоцтва з гербами і списком свідків, могильні написи з плакучими вербами і плачливими геніями… Коли б прийшов до нього який-небудь невіглас і сказав: «Чи можете ви написати мені картину, яка йшла б серед знавців за десять тисяч талерів? Я хочу мати таку картину!» – він, не замислюючись, прийняв би таке замовлення і, отримавши вперед половину вартості, негайно взявся б за роботу.

У справах своїх він користувався допомогою невеликої, але відважної жменьки вірних, а місцем дії їм служила колишня трапезна набожних черниць. В обох поздовжніх стінах цього приміщення було по шість високих вікон, і в їх візерункових рамах красувалося безліч круглих шибок із хвилястою поверхнею; вони хоча і пропускали в майстерню денне світло, але не давали кинути погляд назовні, що дуже благотворно позначалося на працьовитості художньої школи, що розташувалася тут. Біля кожного з цих вікон сидів один із учнів, дивлячись у потилицю побратимові, що сидів попереду нього, в той час як йому самому в потилицю дивився учень, що сидів позаду. Головний загін цієї армії становили п’ять-шість молодих людей, серед яких були й зовсім хлопчики; вони розфарбовували в яскраві кольори швейцарські ландшафти; позаду них сидів сухотний, замучений кашлем хлопець, який намазував смолою і кислотою мідні дощечки, витравляючи на них химерні візерунки, а також працював гравірувальною голкою, – він іменувався гравером на міді. Потім сидів літограф, чоловік веселого і відкритого характеру, що як найближчий помічник самого майстра, мав найширше коло обов’язків, – він мусив постійно перебувати напоготові, щоб крейдою або пером, голкою або тушшю нанести на камінь портрет державного діяча, прейскурант вин, креслення віялки або титульний аркуш повчальної книги, зверненої до юних дів. У глибині трапезної працювали, розмахуючи руками, двоє чорнявих підмайстрів – друкарі на міді та камені, які виготовляли на вологому папері відбитки творів названих вище художників. Нарешті, позаду всіх своїх підлеглих, дивлячись на хід їхньої роботи, сидів за своїм столом сам майстер, художник і торговець художніми виробами, Хаберзаат, власник друкарні на міді та камені, завжди готовий до прийому будь-яких замовлень; він виконував найтонші та найскладніші роботи або, що бувало всього частіше, читав книгу, писав листи, а то й упаковував готові вироби.