Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Коли Анна, вирушаючи спати, прощалася з батьком, мене не було в кімнаті, й вона тому не могла побажати мені покійної ночі. Мені було боляче від свідомості, що я не застав її, і все ж щастя, що окрилювало мою юну душу, заступило всі інші переживання; у відведеній мені кімнаті я лежав біля вікна ще цілу годину і стежив за ходом далеких зірок, а внизу, під вікном, хвилі на світлих спинках своїх несли в долину сріблясті відблиски, поспішаючи і лукаво посміюючись, ніби вкрали їх у місяця; то тут, то там вони кидали на берег блискучі срібні бризки, наче їм несила було нести їх далі, та при цьому співали безугавно свою пісеньку, веселу пісеньку мандрів.

Губи мої зберігали спогад про щось солодке й тепле, але в той же час свіже та прохолодне, як роса.

Всю ніч, у години сну і в години неспання, які часто й різко змінювали одна одну, навколо мене витав рій туманних примар, сновидіння змінювалося сновидінням, і вони були то багатобарвні та яскраві, то темні та задушливі, а потім раптово темно-синій морок знову розсіювався, і його змінювала світла блакить, яка переливалася строкатими пелюстками квітів; жодного разу мені не снилась Анна, але я цілував листя дерев, квіти і прозоре повітря, і звідусіль отримував відповідні поцілунки; якісь незнайомі жінки йшли по кладовищу і переходили вбрід струмок, і ноги їх мінилися сріблястим блиском; на одній із них було чорне плаття Анни, на другій – синє, на третій – зелене з червоними горошинками, на четвертій – збористий комірець, і коли я злякано біг за ними слідом і потім одразу ж прокидався, мені здавалося, що жива Анна щойно вислизнула з мого ложа, і я схоплювався в заціпенінні та розгубленості й голосно кликав її на ім’я, поки безмовна ніч, що сяяла зірками над долиною, не приводила мене до тями і не кидала мене в обійми нових снів.

Так тривало до самого ранку, і, прокинувшись, я почувався так, наче був напоєний і сп’янений гарячою вологою блаженства.

Усе ще хмільний од щастя і поринулий у мрії, я з’явився до моїх родичів, де застав сусіда-мірошника, чия бричка чекала мене, щоб їхати в місто. Справа в тому, що моє повернення вже давно було приурочено до того дня, коли мірошник поїде в місто у своїх справах, і він був згоден захопити мене з собою. Це була вдала оказія, але я залишився до неї байдужий, а позаяк мірошник до того ж з’явився несподівано та раніше терміну, мій дядько і вся його родина почали вмовляти мене відпустити мірошника й залишитися. Серце моє рвалося до Анни і до тихого озера, але все ж таки я запевняв усіх із цілковитою серйозністю, що обставини зобов’язують мене скористатися цією нагодою; квапливо поснідавши, я склав речі, попрощався з родичами і сів разом із мірошником у віз, який без зупинки промчав через село і незабаром виїхав на дорогу. Все це я зробив у стані душевного сум’яття, почасти побоюючись, що всі відразу ж здогадаються про мою любов до Анни і про те, що я залишився через неї, а почасти під впливом незрозумілої примхи.

Ледве ми від’їхали кроків сто від села, як я почав розкаюватися в своєму від’їзді; мені так і кортіло вискочити з воза, я щохвилини обертався й дивився на пагорби, що оточували озеро, бачив, як вони ставали все менші й синіші та як над великими глибокими озерами виростали пасма високих гір.

У перші дні після мого повернення я ледве приходив до тями. Дивлячись на величні вершини, що оточували місто, я перелітав думками до покинутої мною місцевості, яка здавалася мені раєм, і тільки тепер я зрозумів усю її красу, таку нехитру і просту, спокійну і милу. Коли з найбільшої гори, яка височіла над нашим містом, я дивився на навколишні простори, ледве помітна смужка, що тонула у блакитній далині, з якою я пов’язував моє уявлення про село, озеро неподалік і будинок вчителя, здавалася мені наймальовничішою частиною навколишнього пейзажу; звідти віяло чистою, блаженною прохолодою; здавалося, ніби Анна, невидимо перебуває в цій блакитнуватій імлі, одушевляє таємничою силою весь простір, який розділяє нас, і навіть коли я стояв унизу, в долині, й не бачив на далекому горизонті цього щасливого краю, я знав, я відчував, у якій стороні він є, і з глибокою журбою, немов сумуючи за батьківщиною, дивився на ближні гори, що приховували від мене цей клаптик неба.

Тим часом питання про вибір професії ставав із кожним днем гострішим, – ніхто не хотів більше миритися з тим, що у мене немає ніякого діла і ніяких твердих намірів. Одного разу я пройшов повз ворота фабричної будівлі, що належала одному з моїх доброзичливців. Огидний запах кислоти вдарив мені в ніс, я побачив блідих дітлахів, які там працювали і, сміючись, кривлялися. Я відкинув сподівання, які мені тут обіцяли; над таким жалюгідним ремеслом, що лише віддалено пов’язане з мистецтвом, я готовий був віддати перевагу посаді переписувача і вже почав смиренно звикатися з цією думкою. Бо ніяких сподівань на те, що мені вдасться піти навчатися до справжнього художника, у мене не було.