Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Зрештою, потік жінок припинився, ми вийшли з дому і знову вишикувалися в ряд. Безліч селян, що стояли також в урочистому мовчанні, чекали нас, щоб зробити той же обряд. Щоправда, вони діяли значно швидше, ніж їхні дружини, дочки та сестри, але їх шорсткі, шкарубкі руки стискували мої пальці, немов ковальські кліщі або щипці, так що я часом і не сподівався вийняти свою руку цілою із залізних кулаків деяких засмаглих орачів.

Нарешті труна, погойдуючись, попливла перед нами; жінки ридали, а чоловіки зосереджено та зніяковіло дивилися на дорогу. З’явився і приступив до своїх обов’язків священик, і я, сам не знаючи, як це сталося, опинився на чолі довгої процесії на кладовище, а потім і в прохолодному приміщенні церкви, яку швидко заповнили парафіяни. Здивовано і уважно слухав я тепер, як із церковної кафедри виголошувалося дівоче прізвище бабусі, як говорилося про її походження, вік, життєвий шлях, як було проголошено хвалу бабусі; від усього серця я приєднався до хору, що заспівав насамкінець церемонії заупокійну молитву. Але, почувши, як за дверима церкви грюкають лопати, я вирвався назовні, щоб побачити могилу. Просту нефарбовану труну вже було опущено в глибоку яму, навколо стояло багато людей, і всі плакали, грудки землі зі стуком падали на віко труни і поступово вкрили його; я здивовано дивився на могилу, мені здавалося, що я став чужий самому собі, й покійниця, закопана в землю, теж здавалася мені чужою, і в мене не було сліз. Тільки коли я раптом усвідомив, що це була рідна мати мого батька, і коли я подумав про свою матір і про те, що її теж одного разу так от покладуть у землю, я знову відчув мій зв’язок із цією могилою і все значення слів: «Покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть!»

Та частина присутніх, яку була запрошено на поминки, знову вирушила до будинку покійної, в кімнатах якого йшла жвава підготовка до трапези. Згідно зі звичаєм, я й за столом мусив залишатися біля похмурого вдівця, і мені довелося висидіти, не сказавши ні слова, аж дві години, поки тривала перша частина традиційної трапези з усіма її неодмінними стравами. Я оглянув увесь довгий стіл, розшукуючи очима вчителя та його дочку, які мали бути серед присутніх. Але я їх не знайшов, – мабуть, вони перебували в сусідній кімнаті.

Спочатку говорили мало та розважливо, їли з великою статечністю. Селяни, які сиділи прямо, притулившись до спинки стільця або до стіни, на чималій відстані від столу, наколювали шматки м’яса, урочисто витягнувши руку і тримаючи виделку за самісінький кінчик. Так найдовшим шляхом доставляли вони в рот свою здобич і пили вино маленькими, короткими, але частими ковтками. Служниці вносили широкі олов’яні блюда, тримаючи їх витягнутими руками на рівні очей, крокуючи розмірено та чинно і похитуючи крутими стегнами. Там, де вони ставили блюдо на стіл, двоє найближчих сусідів негайно вступали в змагання: кожен із них, пропонуючи свій келих вина, мав шепнути служниці на вухо принаймні два непристойні жарти; їй удавалося примирити суперників тільки після того, як вона відпивала по ковтку з кожного келиха, після чого віддалялася, більш-менш удоволена виконанням цього етикету.

Після закінчення двох довгих годин найбільш неотесані з гостей починали все ближче присуватися до столу, налягаючи на нього ліктями, і тільки тепер по-справжньому приймалися за їжу, супроводжуючи її щедрим чаркуванням. Ті, що були поміркованішими в їжі, дозволяли собі вести більш жваву бесіду; вони все тісніше зсували стільці, й розмова їх поступово набирала стримано веселого характеру. Ці веселощі, ясна річ, відрізнялися від звичайних, у них таївся символічний зміст, який виявляв безжурну покірність долі й торжество життя над смертю.

Нарешті біля мене утворився вільний простір, я покинув своє місце і пройшов у сусідню кімнату. Там за невеликим столом Анна сиділа біля свого батька, який у колі інших поважних і благочестивих співтрапезників віддавався мудрому та світлому примиренню з невідворотною долею. Він услуговував кільком жінкам поважного віку і для кожної з них іще вмів знайти ті слова, які так тішили їх слух років тридцять тому. У відповідь вони на всі лади вихваляли маленьку Анну, розхвалювали її манери, а старого називали щасливим батьком. Я підсів до цієї компанії та разом із Анною почав слухати розважливу розмову старшого покоління. При цьому ми обоє, вперше розвеселившись, попоїли трохи з однієї тарілки та разом випили келих вина.