Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Неправда! – протестувала Катаріна. – Ти мусиш поцілувати Генріха, шахрайка ти така!

– Ай, посоромилася б так брехати, Катаріно, – мовила збентежена дівчинка, але невблаганна служниця заперечила:

– Нехай буде по справедливості, гора впала раніше, ніж ти тричі окрутнулась, і тепер за тобою поцілунок – ти заборгувала пану Генріху!

– Він і залишиться за мною! – сміючись, вигукнула Анна, а я, теж задоволений тим, що уникнув урочистої церемонії, і все ж, прагнучи не упустити своєї вигоди, сказав:

– Гаразд, але тільки обіцяй мені, що ти завжди і в будь-який час віддаси мені цей поцілунок!

– Я згодна! – вигукнула вона і, розмахнувшись, із легковажною простодушністю вдарила долонею по моїй простягнутій руці. Вона взагалі стала тепер такою жвавою, такою гучною і, як ртуть, рухомою, що мала вигляд зовсім іншої істоти, ніж уранці. Здавалося, саме після півночі вона абсолютно змінилася: личко її розчервонілося, в очах сяяла радість. Вона танцювала навколо незграбної Катаріни, дражнячи її; та пустилася її наздоганяти, і почалася гра, в яку я теж виявився залучений. Стара Катаріна загубила туфлю і відступила, щоб віддихатись, але Анна втікала від мене все більш стрімко, ухиляючись усе більш вправно. Нарешті я спіймав її і тримав міцно, а вона без усякого збентеження обхопила мою шию руками, наблизила свої губи до моїх і прошепотіла переривчасто, важко дихаючи:

Я негайно ж відповів їй у тон:

У тому ж ритмі, плавно погойдуючись з боку в бік, заговорили ми одночасно:

І коли ми закінчили пісеньку, виявилося, що наші губи тісно наблизилися; ми не поцілувались і навіть не подумали про поцілунок, тільки дихання наше злилося воєдино, між нами виник новий, іще невідомий нам зв’язок, а на серці була спокійна радість.

Вранці Анна знову була тихою та привітною, як зазвичай; учитель побажав розглянути мій малюнок при денному світлі, але тут з’ясувалося, що Анна вже заховала його десь у найзатишнішому куточку своєї кімнати. Їй довелося дістати картину, і вона зробила це вельми неохоче; батько її зняв зі стіни рамку, в якій містилося вигоріле, пожовкле оголошення 1817 року про підвищення цін, витягнув його з рамки і заклав під скло свіжу, строкату акварель.

– Пора, – сказав він, – пора нарешті прибрати зі стіни цей сумний документ, тим більше що він і сам не витримує натиску часу. Долучимо ж його до інших пам’яток давніх часів, які пішли в минуле і канули в забуття, і повісимо на його місце цю квітучу картину життя, яку створив для нас наш юний друг. Він виявив тобі честь, мила Аннхен, написавши під цими квітами твоє ім’я, так нехай же ця картина буде для тебе почесною пам’яткою, і нехай вона слугує для всіх нас прикладом життя – того радісного, ошатного та невинного життя, яким живуть ці чарівні та славетні створіння божі!

Після сніданку я нарешті зібрався в дорогу назад, але тут Анна згадала, що сьогодні знову відбудеться урок танців, і випросила дозвіл вирушити відразу ж разом зі мною. При цьому вона попередила батька, що заночує у своїх родичів, інакше довелося б, як і того разу, вночі підніматися на гору. Ми вирішили йти вздовж самого струмка по тінистій і прохолодній дорозі; вузька і сира стежка вилася між водоростями та буйним чагарником, і Анна підіткнула своє світло-зелене в червоні горошинки плаття. Знявши бриля, щоб не зачіпати ним низько навислих гілок, вона крокувала поруч зі мною в густій тіні, пронизаній сонячними відблисками, – їх відкидав прозорий струмок, який біг по рожевих, білих і блакитних камінцях. Її золотисті коси спадали на спину, обличчя її потопало в білому, нею самою придуманому збористому комірі, що прикривав вузькі дівочі плечі. Вона мало говорила і, здавалося, соромилась минулої ночі; в густій траві, там, де я не міг розгледіти нічого цікавого, вона помічала пізні квіти й нарвала такий великий букет, що ледве тримала його обома руками. Коли ми дісталися місця, де струмок розширюється, утворюючи невелике озеро, вона кинула додолу свою ношу і сказала:

– Тут ми відпочинемо!

Ми сіли на березі озера; Анна сплела вінок із маленьких, благородних лісових квітів і одягла його на голову. Тепер вона була схожа на казкову принцесу; з води дивилося на мене її відображення; усміхнене, рум’яне обличчя її в дзеркалі води здавалося темнішим, мовби я дивився на нього крізь димчасте скло. На іншому березі озера, кроків за двадцять од нас, височіла майже прямовисна скеля, вкрита рідким чагарником. Крутизна її говорила про те, що тут, біля самого берега, було дуже глибоко, а за висотою вона не поступалася церкві. У середині скелі виднілося заглиблення, до якого не було ніяких зримих підходів. Воно нагадувало широке вікно у вежі. Анна повідала мені, що місцеві жителі називають цю печеру «Притулком язичників».