Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Коли в цей край проникло християнство, – сказала вона, – язичникам, які не бажали хреститися, доводилося ховатись. І ось ціла родина з безліччю дітей сховалася в цій дірі там, нагорі, якимось дивом туди пробравшись. До них не можна було підступитись, але й самі вони вже не знайшли звідти шляху. Вони жили там, варили собі їжу, й одне немовля за одним падало зі стіни у воду і тонуло. Останніми залишилися батько з матір’ю, в них більше не було ні їжі, ні пиття; коли вони з’явилися біля входу в печеру, то були схожі на два жалюгідні скелети; нерухомим поглядом дивилися вони на могилу своїх дітей; від слабкості вони вже не могли триматися на ногах і, зрештою, теж упали. Тепер вся сім’я лежить тут, у безодні, де скеля так само глибоко йде під воду, як високо вона здіймається над її рівнем.

Сидячи в тіні, ми дивилися вгору; сонячні промені виблискували на вершині сірої кручі, химерно висвітлюючи заглиблення. І раптом ми побачили, як із «Притулку язичників» вибився блакитний блискучий димок, що здіймався до неба вздовж кручі. З подивом вдивляючись у нього, ми помітили, що в хмарі диму стоїть незвичайна жіноча фігура, довга і худа; жінка подивилася вниз порожніми очницями і негайно зникла. Немов онімівши, стежили ми за видінням; Анна тісно притулилася до мене, а я обхопив її рукою; ми були перелякані, але все-таки щасливі. Видіння розпливлось і зникло перед нашими очима, а коли туманна хмара розсіялася, ми побачили, що там, на краю, стоять чоловік і жінка й дивляться на нас. Орава напівголих або зовсім голих хлопчиків і дівчаток сиділа в цій дірі, звісивши ноги з кручі. Безліч поглядів було спрямовано на нас, люди гірко посміхались і простягали до нас руки, мовби про щось нас благаючи. Нам стало страшно, ми поспішно встали, Анна шепотіла, проливаючи великі сльози:

– Бідолашні, бідолашні язичники!

Вона була твердо переконана, що перед нею духи язичників – адже всі кругом запевняли, що до цієї печери в скелі немає ніяких шляхів.

– Пожертвуймо їм що-небудь, – тихо мовила дівчинка, – нехай до них дійде наше співчуття!

Вона витягла монету зі свого гаманця, я наслідував її приклад, і ми поклали нашу лепту на камінь біля самої води. Ще раз глянули ми нагору – таємничі примари, що весь час стежили за нами, тепер вдячно дивилися нам услід.

Коли ми дісталися села, нам розповіли, що в нашій місцевості з’явився гурт бродяг і що в найближчі дні їх збираються зловити і переправити через кордон. Тепер Анна і я зрозуміли, чим було наше видіння; значить, таки існував таємний шлях до печери, шлях, відомий тільки бідному люду, який шукав такі сховища. Залишившись наодинці, ми дали одне одному урочисту клятву – не видавати місцезнаходження цих нещасних; відтепер нас із Анною пов’язувала важлива таємниця.

Так і жили ми, простодушно і щасливо, день за днем; то я вирушав через гору, то Анна приходила до нас, і тепер наша дружба нікого вже не могла здивувати, ніхто в ній не бачив нічого поганого, і тільки я потай називав її любов’ю, позаяк усе, що відбувалося з нами, здавалося мені подіями з роману.

Тим часом захворіла моя бабуся; хвороба її ставала все серйознішою, й через кілька тижнів уже не залишалося сумнівів у тому, що вона скоро помре. Вона довго жила і втомилася від життя; поки вона ще була при пам’яті, її тішило, якщо я годину-другу проводив біля її ліжка, й я охоче виконував свій обов’язок, хоча вигляд її страждань і перебування в кімнаті хворої були для мене незвичні та болісні. Коли ж настала агонія, що тривала кілька днів, цей обов’язок перетворився на серйозне та суворе випробування. Я ніколи ще не бачив, як помирають люди, і тепер на моїх очах ця стара жінка, що лежала в нетямі – так принаймні мені здавалося, – день за днем, хриплячи та стогнучи, боролася зі смертю, і я спостерігав, як завзято продовжує жевріти в ній вогник життя. Звичай вимагав, щоб у кімнаті вмираючої постійно перебувало не менше трьох осіб, які поперемінно читали б молитву або приймали відвідувачів і давали їм відомості про стан хворої. Але стояли погожі осінні дні, в усіх було багато роботи, а позаяк я нічим не був зайнятий і досить швидко читав, мені доводилося більшу частину доби проводити біля Божої постелі бабусі. Я мусив сидіти на лавочці та, тримаючи книгу на колінах, виразно читати псалми й заупокійні молитви; хоча своєю витримкою я і набував прихильності жінок, зате чудовий Божий світ мені доводилося бачити тільки здалеку, а поблизу я постійно спостерігав видовище смерті.