Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Раптово десь над нашими головами пролунало гудіння та свист. Це налаштовувалися скрипка, контрабас і кларнет, а валторна видавала глухі, протяжні звуки. Коли ті, що молодші, почали підніматися з-за столу й рушили нагору, на просторе горище, вчитель сказав:

– Невже все-таки будуть танці? Я вважав, що цей звичай нарешті скасовано, і, без сумніву, тільки тут, у нашому селі, його ще іноді дотримуються! Я шаную старовину, але аж ніяк не все, що зветься старовиною, гідне шанування та наслідування. І все ж, діти, сходіть подивіться, як танцюють, аби потім ви могли розповісти про цей звичай, бо, треба сподіватися, танцям на поминах усе ж коли-небудь та настане край!

Ми відразу ж вислизнули з кімнати; у сінях і на сходах гості ставали парами, бо підніматися поодинці було заборонено. Взявши за руку Анну, я став із нею в ряд, і незабаром по сигналу, даному музикантами, всі рушили нагору. Оркестр невлад зіграв траурний марш, у такт музиці всі тричі обійшли горище, перетворене на танцювальну залу, й утворили велике коло. Потім на середину вийшли сім пар, і, супроводжувані оглушливими ударами в долоні, вони почали виконувати ваговитий старовинний танець із семи фігур із хитромудрими стрибками, ставанням на коліна та переходами. Після того як це видовище забрало покладений йому час, з’явився господар; він пройшовся по рядах і подякував гостям за участь; на вухо, але так, щоб чули всі, він шепнув декільком молодим хлопцям, що не слід занадто близько брати до серця його нещастя, і нехай, мовляв, залишивши його самотньо горювати, вони знову поринуть в усі радощі життя. Слідом за тим господар, низько опустивши голову, зійшов сходами з таким виглядом, ніби сходи ці вели просто в пекло. Музика раптово перейшла в розвеселий вальс, старі відійшли до стіни, а молодь, радіючи і тупотячи, понеслася підстрибом по підлозі, що ходила ходором. Анна і я, тримаючи одне одного за руки, в подиві стояли біля вікна і спостерігали цей сатанинський танець. Ми бачили, як інша сільська молодь збиралася перед будинком, приваблена звуками скрипки. Дівчата юрмилися біля дверей, юнаки зазивали їх нагору, і, зробивши одне коло танцю, вони діставали право, підійшовши до віконця, запросити хлопців, які чекали внизу. Було принесено вино, молодь розпивала його в темних закутках під дахом, – і незабаром усе було захоплено шумним вихором веселощів, що здавався особливо дивним від того, що був звичайний трудовий день і навколо на полях кипіла всюди невтомна, безмовна робота.

Після того як ми тривалий час спостерігали за танцями, спускалися з горища і знову повернулися, Анна сказала, червоніючи, що їй хотілося б спробувати, чи може вона танцювати в цій великій юрмі. Це мене дуже втішило, і в ту ж мить ми помчали в турі вальсу. Так почалось, а потім ми довго без перерви і без утоми танцювали, забувши про все на світі, в тому числі й про себе самих. Коли музиканти робили паузу, ми не зупинялись, а продовжували швидкими кроками рухатися в натовпі та знову починали танцювати при першому звуку музики, хоч де б вона нас заставала.

Та заледве пролунав гул церковного дзвону, що кликав до вечерні, як оркестр замовк, не догравши до кінця вальс, танцюристи зупинились і опустили руки, дівчата відступили від своїх кавалерів, і всі, церемонно прощаючись, заспішили вниз по сходах, сіли ще раз за стіл, аби покуштувати кави з пирогами і потім чинно розійтися по домівках. Анна стояла з палаючим обличчям, затримавшись у моїх обіймах, а я розгублено дивився на товариство. Вона тихо розсміялась і повела мене вниз; батька її в будинку вже не було, і ми вирушили за ним до мого дядька. Надворі сутеніло, настала чудова осіння ніч. Прийшовши на кладовище, ми побачили свіжу могилу, осяяну світлом золотого місяця, що сходив; тепер тут було безлюддя й тиша; обнявшись, ми постояли над темним горбиком; два нічні метелики пролетіли між кущами; Анна глибоко й уривчасто дихала. Ми побрели між могилами, щоб зібрати букет на могилу бабусі, та, плутаючись у високій траві, зупинилися в химерній тіні буйних цвинтарних чагарників.

У темряві то там, то тут виблискували збляклою позолотою написи на могилах або відсвічували грані каменів. І ось, коли ми стояли серед ночі, Анна раптом шепнула мені, що хоче мені щось сказати, але я мушу їй обіцяти, що не буду сміятися з неї та збережу її слова в таємниці. «Що ж це?» – запитав я її, і вона сказала, що хоче зараз віддати мені поцілунок, який залишився за нею з того вечора. А я вже схилився до неї, і ми поцілувалися настільки ж урочисто, наскільки й невміло.