Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я ніяк не міг тепер відвідати Анну, образ якої був для мене солодкою розрадою при моєму аскетичному бутті; але одного разу вона сама несподівано з’явилася на порозі, – вона прийшла провідати бабусю, що доводилась їй дуже далекою родичкою. Селянки любили й поважали Анну і тому прийняли її радо, а коли вона, постоявши деякий час мовчки, запропонувала змінити мене й почитати молитви, вони охоче погодилися; вона залишилася зі мною біля Божої постелі вмираючої й разом зі мною бачила, як полум’я життя, що наполегливо спалахувало все знов і знов, поступово згасло. Ми мало говорили з Анною, – тільки передаючи одне одному молитовники, встигали прошепотіти кілька слів або в хвилини короткого перепочинку, коли ми мирно сиділи рядком, молодість брала своє, і ми тихенько піддражнювали одне одного. Але ось настала смерть, жінки гучно заголосили, й Анна, якої ця смерть стосувалася менше, ніж мене, залилася слізьми; вона ніяк не могла заспокоїтися, тоді як я, онук покійної, стояв із сухими очима, суворий і зосереджений. Я турбувався за бідолашну дівчинку, що плакала все сильніше, і відчував себе пригніченим і розбитим. Я відвів її в сад, гладив по щоках, благав не плакати так гірко. І тут обличчя її прояснилося, наче сонце глянуло крізь сітку дощу, вона осушила очі і з несподіваною усмішкою подивилася на мене.

Для нас знову настали вільні дні. Я провів Анну додому, щоб вона відпочила до дня похорону. Весь цей час я був дуже серйозний, – події останніх днів потрясли мене, та й до бабусі, хоч і знав я її порівняно недовго, я звик ставитися з любов’ю та глибокою повагою. Такий мій настрій засмучував Анну, і вона всілякими хитрощами намагалася розважити мене; в цьому відношенні вона не відрізнялася від інших жінок, які вже базікали і пліткували, як колись, збираючись перед своїми будинками.

Чоловік покійної бабусі, який в душі зовсім не був засмучений сумним результатом, удавав тепер, що поніс непоправну втрату і що за життя своєї дружини високо цінував її. Він замовив пишний похорон, в якому мали брати участь понад шістдесят людей, і стежив за тим, аби при відправленні старовинного обряду ніщо не було забуто.

У призначений день ми з учителем та Анною вирушили в дорогу; він був у парадному чорному фраку з дуже широкими фалдами та білій краватці з вишивкою, Анна – в чорному, для церкви, платті зі своїм особливим збористим коміром, який робив її схожою на послушницю. Бриль вона залишила вдома і якось особливо майстерно заплела волосся; сьогодні її опанувало глибоке почуття смирення та побожності, вона була тиха, і всі її рухи були сповнені шляхетності; все це змусило мене побачити її в ореолі нового безмежного зачарування. До мого сумно-урочистого настрою домішалося чуття солодкої гордості від усвідомлення того, що я – близький друг цього надзвичайного і привабливого створіння, а до цієї гордості додалося чуття глибокої поваги, завдяки якому я також пристосовував та стримував свої рухи і, крокуючи з нею поруч, намагався підтримати її там, де вона, як мені здавалося, могла спіткнутись.

Спочатку ми зробили зупинку в оселі мого дядька, – вся його сім’я вже зібралася в дорогу і по звуку похоронного дзвону приєдналася до нас. Але в будинку покійної мені довелося розлучитися з моїми супутниками, бо, як онук, я мусив перебувати в колі рідних; я був наймолодшим із близьких родичів покійної, і тому мені, одягненому в незмінну зелену куртку, довелося стояти попереду всіх присутніх і першим прийняти на себе тягар безкінечного і виснажливого похоронного обряду. Найближча рідня зібралась у великій кімнаті, звідки було прибрано меблі, й усі чекали сільських жінок, які мали прийти і висловити нам своє співчуття. Після того як ми досить довго простояли вздовж стін нерухомо та безмовно, в кімнату стали входити одна за одною численні літні селянки в чорних сукнях; кожна з них спочатку підходила до мене і, стискаючи мені руку, вимовляла відповідні випадку слова, а потім переходила до інших і все це повторювала. Більшість із них, згорблені та тремтячі бабусі, що виголошували свої промови з глибоким почуттям, були давніми приятельками покійної, і вони подвійно відчували близькість смерті. Багатозначно дивилися вони мені просто у вічі, і я мав дякувати кожній із них і кожній дивитись у вічі, – так би я однаково вчинив, навіть коли б цього не вимагав обряд. Якщо серед них і була якась одна висока і повна сил стара, яка твердою ходою наближалася до мене і спокійно на мене дивилася, то слідом за нею вже знову йшла зігнута бабуся, – здавалося, що з досвіду власних страждань вона могла легко зрозуміти страждання небіжчиці. Проте жінки ставали все молодші, й чим молодші вони ставали, тим більше їх було; тепер кімната зовсім заповнилася фігурами в темному одязі; то були жінки і сорока і тридцяти років, живі, цікаві, й однакові жалобні сукні ледь скрадали особливості характеру та темпераменту кожної з них. Вони йшли нескінченною низкою; прийшли не тільки всі жінки нашого села, а й багато з навколишніх сіл, – покійниця зажила доброї слави, яка, хоч і пішла вже в минуле, сьогодні знову виступила в усьому блиску. Нарешті руки, які я потискував, стали більш гладенькі та м’які, – це потягнулося юне покоління; я був уже зовсім змучений, коли підійшли мої кузини, підбадьорили мене і дружньо потиснули мені руку, а відразу ж слідом за ними увійшла чарівна Анна, що здалася мені посланцем небес; бліда, схвильована, вона, проходячи повз мене, подала мені свою маленьку руку, впустивши на неї кілька блискучих сліз. Я чомусь зовсім не думав про неї й не сподівався її побачити, і від того її поява здалася мені ще більш чарівно дивною.