Готфрид Келлер - Зелений Генріх

За роботою час минув швидко і легко, і поки я старанно вдосконалював малюнок, то виправляючи листок або гілочку, то згущуючи тіні, настав вечір. Моя прихильність до цієї дівчинки навчила мене такої сумлінності й ретельності у роботі, яка досі була мені невідома. І ось, коли я переконався, що робити мені з малюнком більше нічого, я написав в кутку листка. «Генріх Леє fecit [3]», а під самим букетом накреслив готичним шрифтом ім’я майбутньої власниці картини.

Тим часом роботи на винограднику виявилося, мабуть, чимало, – сонце вже сідало за ліс, відкидаючи на води озера, що темніли, вогненно-червону смугу, а моїх гостинних господарів усе ще не було вдома. Я присів на сходи перед будинком; сонце зайшло, бездонне небо, що палало багрецем і золотом, кидало на всі навколо червоні відблиски; картина, що лежала у мене на колінах, була теж осяяна чарівним світлом і тому здавалася справжнім витвором мистецтва. Позаяк я цього дня дуже рано піднявся, та й до того ж мені не було чим зайнятись, я поступово почав засинати, а коли прокинувся, то побачив, що господарі повернулись і стоять біля мене в сутінках, а на темно-синьому небозводі сяють зірки. Мій живопис оглянули в кімнаті при світлі лампи; служниця сплеснула руками над головою, вона запевняла, що ще ніколи нічого подібного не бачила; вчитель теж схвалив мою роботу, до того ж він похвалив мою чемність щодо його дочки та висловив свою радість з цього приводу в квітчастих виразах. Анна вдячно всміхнулася, вона не наважувалася доторкнутись до подарунка, залишила його на столі й поглядала на нього з-за батькової спини. Ми повечеряли, і я вже хотів вирушити додому, але вчитель заперечив цьому: він сказав, що в темряві я неминуче зіб’юся з дороги на горі, й наказав, аби мені приготували постіль. Я помітив було, що минулої ночі вже подолав шлях через гору, одначе легко піддався на вмовляння залишитися, щоб не образити гостинних господарів, після чого ми пішли до зали, де стояв орган. Учитель зіграв на органі, ми з Анною заспівали кілька вечірніх пісень, потім на прохання служниці – псалом, причому вона заспівувала звучним і чистим голосом. Потім старий пішов спати. І ось тут-то в хазяйські права вступила стара Катаріна; вона навалила в кімнаті внизу гору бобів і тепер вимагала, щоб усе це було оброблено за ніч. Катаріна страждала безсонням, тому вона завзято наполягала на сільському звичаї, згідно з яким таку роботу не можна відкладати, хоча б вона затягнулася до ранку. До першої години сиділи ми навколо зеленої бобової гори, яка танула в міру того, як кожне викопувало на її схилі глибоку печеру, а тим часом стара веселила нас невичерпним запасом легенд і кумедних історій. Анна, що сиділа навпроти мене, з великим мистецтвом проривала тунель у бобовій горі та, витягуючи один біб за іншим, непомітно вирила таку підземну штольню, що рука її раптом з’явилася в моїй печері, подібно до казкового гірського чоловічка, і відтягла в похмуру темряву кілька моїх бобів. Катаріна сказала, що, за звичаєм, Анна зобов’язана мене поцілувати, якщо мені вдасться зловити її пальці так, аби гора при цьому не обвалилась, і я тому став їх підстерігати. Тепер Анна рила тунелі в різних напрямках і почала дражнити мене найхитромудрішим чином. Заховавши руку в надрах бобової гори, вона дивилася на мене поверх неї дражливим поглядом своїх блакитних очей і водночас то висувала кінчик пальця десь біля мене, то, подібно до невидимого крота, починала ворушити боби й раптом просовувала вперед руку, – але рука негайно ж зникала, як мишеня в нірці, й мені жодного разу не вдавалось її зловити. При цьому вона так призвичаїлася, що, продовжуючи дивитися мені просто у вічі, раптово вихопила стручок, до якого я було потягнувся, і забрала його настільки швидко, що я навіть не міг здогадатися, куди він подівся. Катаріна перехилилася через стіл і шепнула мені на вухо:

– Хай собі! Як тільки гора від усіх її витівок завалиться, вона обов’язково змушена буде вас поцілувати!

Але Анна негайно здогадалася про те, що мені сказала стара; вона схопилась і, танцюючи, тричі окрутнулася на місці, потім заплескала в долоні та проспівала:

– Не завалиться! Не завалиться! Не завалиться! – При третьому вигуку Катаріна швидко штовхнула ногою стіл, і прорита з усіх боків гора обвалилася. – Цього не слід брати до уваги, цього не слід брати до уваги! – голосно закричала Анна і хвацько застрибала по кімнаті. Ніяк не можна було очікувати від неї такої прудкості. – Ви штовхнули стіл, я добре бачила!