Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одного вечора я прийшов до неї, спустившись із гори; вона сиділа в глибині двору біля маленького водоймища, щойно скінчивши перебирати купу зеленого салату. Я взяв її руки і, піднісши до прозорого струменя, заходився мити і терти їх, як миють руки дитині; при цьому я розпустувався й почав бризкати їй холодними краплями на потилицю і в обличчя. Так я бавився, поки вона не схопила мою голову і, уткнувши собі в коліна, заходилася так смикати, що кров прилила у мене до вух. І хоча я почасти заслужив таке покарання, воно здалося мені занадто образливим. Я вирвався і, палаючи жагою помсти, теж схопив мою супротивницю за голову. Але вона, не встаючи, вчинила мені настільки сильний опір, що незабаром ми обоє, розпалені, важко дихаючи, припинили боротьбу, і я переводив подих, обхопивши обома руками її білу шию і притулившись до неї; груди її здіймались і опускалися, руки безсило лягли на коліна, а погляд спрямувався кудись уперед. Стежачи за її поглядом, я теж поринув у споглядання вечірньої зорі, врочиста тиша якої нас оточувала. Юдіф сиділа занурена в глибокий роздум і, стримуючи кипіння розпаленілої крові, намагалася замкнути у своїх грудях бажання та пориви, що раптово спалахнули, в той час як я, не усвідомлюючи того, біля якої безодні пристрастей я спочивав, найневиннішим чином потопав у тихому блаженстві, і перед моїм внутрішнім зором із прозорості палаючих хмар випливав ніжний і стрункий образ Анни. Бо тільки про неї думав я в цю мить; я смутно відчував струм любові, й мені здавалося, що я мушу зараз, саме зараз побачити чарівну дівчинку. Різким рухом вирвався я від Юдіфі й поспішив додому, а назустріч мені звучав верескливий голос сільської скрипки. У просторій залі зібралися всі дівчата і юнаки села, – вони проводили вільні години цього прохолодного вечора, навчаючи одне одного танців під цигикання місцевого скрипаля, бо старші вирішили підготувати молодь до майбутніх осінніх свят, завдавши тим самим і собі деякої розваги. Коли я увійшов до зали, мене відразу запросили взяти участь у танцях; я погодився і, вступивши у веселу юрбу танцюючих, раптово побачив Анну, яка, почервонівши, сховалася за рядами. Це дуже лестило мені; в глибині душі я був щасливий, але, незважаючи на те, що з часу нашої першої зустрічі минуло вже кілька тижнів, я нічим не виявив своєї радості й відійшов од дівчини, вклонившись; коли ж мої сестриці зажадали, щоб я запросив Анну, що, як і я, тільки починала вчитися танців, я спробував непомітно звільнитися від цього під тисячею різних приводів. Ніщо не допомогло: проти нашої волі ми нарешті поступилися наполяганням і, не дивлячись одне на одного, майже не торкаючись одне одного, з явною незграбністю і збентеженням, танцюючи, перетнули залу. І хоча мені здавалося, що я веду за руку ангела і що я раптово перенісся в рай, проте ми, закінчивши свій тур, розлучилися так швидко, що в ту ж мить опинилися в протилежних кутках. Я, що ще так недавно грайливо і без тіні збентеження стискав долонями щоки дорослої, квітучої Юдіфі, тремтів, обіймаючи за талію тонку, майже повітряну фігурку цієї дитини, і, ледь доторкнувшись, відсмикнув руку, немов доторкнувся до розпеченого металу. Тепер і вона знову ховалася позаду дівчат, що сміялись, – її, як і мене, нічим не вдавалося заманити до лав танцюристів; проте коли я говорив, я мовби звертався відразу до всіх присутніх, аби мої слова були почуті Анною; я уявляв, що і ті деякі слова, які вона вимовляла, були призначені для мене.

Вона, як і дочки мого дядька, захоплювалася голубами і прийшла сюди з кошиком, повним маленьких голубків, призначених для обміну; саме з цієї нагоди і був запрошений скрипаль, який проходив стороною. Тепер усі змовилися, що такі вечори танців відбудуться ще кілька разів. Але сьогодні було вже темно, Анну слід було провести додому, і вибір припав на мене. Хоча ця звістка і прозвучала для мене як солодка музика, я відразу знітився, в мені прокинулася якась гордість, що не дозволяла мені виявляти люб’язність і дружелюбність по відношенню до дівчинки; чим більше серце моє переповнювалося любов’ю до неї, тим більше непривітним і похмурим я ставав. Анна, одначе, залишалася рівною, спокійною, скромною і милою; вона вправно зав’язала стрічки свого крислатого бриля, прикрашеного яскравою трояндою. Щоб уберегти її від нічної прохолоди, тітонька принесла розкішну старовинну шаль, обсипану по білому полю айстрами та трояндами, і накинула її на блакитне, по-селянськи нехитре плаття дівчинки, яка тепер, із її золотавим волоссям і тонкими рисами обличчя, була схожа на юну англійку дев’яностих років. Зберігаючи, очевидно, повне самовладання, вона приготувалася йти і, хоча знала, кому доручено проводжати її, не виявляла жодної ознаки збентеження. Слухаючи жартівливі зауваження моїх двоюрідних сестер, вона, не дивлячись у мій бік, посміювалася з моєї незграбності й збільшувала цим моє горе; я стояв один проти згуртованої групи дівчат і, здавалося, був уже готовий залишитися в цій залі. Але тут старша кузина зглянулася наді мною і рішуче мене покликала, так що я міг тепер без жодного збитку для моєї честі приєднатися до ходи, яка рушила від будинку. Всі разом ішли ми до краю села, – там була гора, через яку лежав шлях Анни. Всі почали прощатися з нею, я стояв позаду, бачив, як вона накинула на себе шаль, чув, як вона сказала: