Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Проте наступного дня мати, охоплена новими турботами та сумнівами, подалася в нову дорогу, виконуючи той обов’язок, який покладено природою на батька. Вона прибула до третього друга її покійного чоловіка, шевця, який мав репутацію глибокого мислителя та проникливого політика. Після смерті мого батька він під впливом подій став прихильником більш послідовного демократичного спрямування. Вислухавши без усякого співчуття розповідь матінки про успіх, який увінчав її вчорашні зусилля, він вибухнув гнівною промовою:

– Живописець, канцелярський щур, виготовлювач географічних карт, рисувальник квіточок, хазяйський холуй! Прихвостень грошового мішка, пособник розкоші та розпусти, а як рисувальник географічних карт прямий пособник звірячих військових нападів! Ремесло, чесна і важка фізична праця – ось що нам потрібно, добра жінко! Був би живий ваш чоловік, він би, звичайно, навчив свого сина трудитись і зробив би його людиною, – це вже без сумніву! До того ж хлопчик став кволим, він розпещений вашим бабським вихованням; зробіть із нього муляра або каменяра або, ще краще, віддайте його мені! У мене він знайде справжню скромність і водночас справжню гордість людини з народу; ще навіть не навчившись зшити пару порядних черевиків, він уже зрозуміє, що таке громадянин. І тоді він буде гідним спадкоємцем свого батька, якого так бракує нам, майстровим і ремісникам. Схаменіться, пані Леє! Чоловік мусить пробитися до життя власною працею, інакше він не стане чоловіком! Скажіть, чи не давлять вам ті нові черевики, які я вам днями послав?

Але пані Леє пішла без особливого натхнення і по дорозі бурмотіла до себе: «Сиди зі своєю халявою, залишишся голим і вбогим, пане шевцю, такий собі ти неотесаний селюк! Латай свій брудний черевик, мій син не такий дурень, аби розділити з тобою компанію! Присягаєшся ти не Богом, а дратвою, але мене не спокусиш такою клятвою. Певна річ: хто до смоли торкається, той і каляється!» І, вимовляючи всі ці жовчні афоризми, які вона згадувала потім щоразу, як мова заходила про її розмову з шевцем, матінка моя взялася за ручку дзвінка біля вхідних дверей високого та гарного будинку, який колись мій батько побудував для одного знатного пана. Цей гордовитий і вишукано чемний чоловік був чиновником, який перебував на державній службі, і хоча він не був балакучий, проте, виявляючи певну прихильність до нашої сім’ї, він уже не раз допомагав нам своїми порадами. Дізнавшись од матері, про що йде мова, він відповів їй ввічливою, але рішучою відмовою:

– Мені дуже шкода, що саме за цих обставин я нічим не можу вам служити! Я зовсім нічого не розумію в мистецтві! Я тільки твердо знаю, що навіть видатний талант не може обійтися без довголітнього навчання, а для цього потрібні значні кошти. Щоправда, зустрічалися генії, які пробивалися до слави, долаючи перешкоди, а проте для того, щоб визначити, чи подає ваш син хоч найменші надії, в нашому місті немає жодного достатньо авторитетного судді! Всі ті, кого тут іменують художниками, дуже далекі від моїх уявлень про справжнє мистецтво, і я ніколи не став би нікому радити йти таким помилковим шляхом. – Потім він замислився і, зробивши паузу, вів далі: – І ви, і син ваш мусите зрозуміти, що все це дитячі мрії; от якщо він вирішить вдатися до моєї допомоги, щоб вступити на службу в одну з наших канцелярій, я готовий запропонувати йому свою підтримку і надалі не випускати його з уваги. Мені доводилося чути, що він не позбавлений здібностей, особливо в письмових роботах. Якби він зумів добре себе зарекомендувати, з часом він міг би дослужитися до управителя, подібно багатьом чесним трудівникам, які також починали свій шлях знизу, вступивши до канцелярії простими переписувачами. Втім, останнє зауваження я зробив аж ніяк не для того, щоби вселити вам якісь надзвичайні сподівання, але тільки бажаючи показати вам, що хлопчика і на цьому шляху зовсім не обов’язково очікує сумна та убога доля.

Ця промова, що відкрила перед моєю матір’ю зовсім нову перспективу, знову завдала їй цілковитої нерішучості, й вона почала думати, чи не змусити мене найсерйознішим чином відмовитися від моїх намірів. Адже слова цього шанованого та впевненого у своїх судженнях чоловіка, який не тільки ясно розбирався в умовах життя, але й часто визначав їх, який, безсумнівно, міг надати допомогу тому, хто довіриться його пораді, – його слова обіцяли ще більші гарантії, ніж обіцянки фабриканта.

На цьому вона завершила свій тяжкий похід і описала мені в розлогому листі його підсумки, особливо виокремлюючи пропозиції фабриканта і державного чиновника та просячи мене – раніше ніж я напишу їй про своє остаточне рішення – подумати про те, як я міг би з’єднати свої природні потяги з перебуванням на батьківщині, із забезпеченням чесного прожитку, з тим, врешті-решт, аби я незмінно залишався для неї розрадою та опорою в старості. Звичайно, писала вона, не може бути мови про те, щоб намагатися силою нав’язати мені життєве покликання; вона чудово знає погляди, яких дотримувався з цього приводу батько, і її єдине завдання – діяти в тому дусі, в якому вчинив би він.