Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але нам пора було йти додому, позаяк сонце вже почало спускатися за гору; задоволений нашим співом, учитель неохоче попрощався з нами, а прощаючись зі мною, виявив найпохвальніші знаки своєї прихильності. Він узяв із мене слово якнайчастіше навідуватися в його долину під час моїх прогулянок і просив мене без будь-яких церемоній зупинятися в його домі, буцім би це був дім мого дядечка. Анна захотіла провести нас до вершини гори, і ми вирушили в дорогу назад іще більш збуджені та веселі, ніж по дорозі сюди. На дівчат раптом якось відразу, начебто без усякої причини, можливо, просто від відчуття повної свободи, найшла нестримна веселість і безневинний пустотливий запал, очі у них так і світилися, і вони всю дорогу співали, цього разу веселих народних пісень, а ми підтягували. Потім розмова перейшла на сердечні справи моїх сестричок, і в пориві відвертості всі троє віддалися невинному бажанню побалакати й посекретничати, як це водиться між дівчатами, які вступили в сповнену надій пору юності, – незабаром між ними розгорілася жартівлива суперечка: одна піддражнювала іншу, обсипаючи її втішними для її самолюбства натяками, а та чинила опір лише для годиться і пускала у відповідь якусь лукаво-добродушну шпильку. Тільки Анна, здавалось, не боялася зазнавати нападу і лише час від часу боязко вставляла яке-небудь жартівливе зауваження; я ж слухав їх балаканину мовчки, позаяк серце моє було сповнене пережитим за день. Ми вже дійшли до вершини гори, що сяяла в заграві заходу; Анна, що йшла переді мною, була вся якась світла, повітряна, немов неземна, і мені здавалося, що поряд із нею стоїть і всміхається сам Господь Бог – друг і покровитель усіх пейзажистів, яким він постав переді мною в розмові з учителем. Вже попрощавшись із усіма, вона наостанок простягнула руку і мені, й її обличчя, червоне в призахідних променях, почервоніло при цьому ще сильніше. Ми соромливо потиснули руки, вірніше, тільки кінчики пальців, і ввічливо назвали одне одного на ви; але брати зареготали, а сестри абсолютно серйозно зажадали, щоб ми говорили одне одному ти, – в тутешніх кра ях сільська молодь не визнавала іншого звернення.

Кожного з нас змусили сказати іншому ти і назвати його по імені, що ми і зробили досить несміливо і церемонно; вимовлене устами Анни, моє ім’я прозвучало в мене у вухах, як ніжні переливи флейти; потім вона хутко і боязко втекла, зникнувши в густих сутінках, які огорнули її рідну долину, а ми почали спускатися по іншому схилу, і тоді я зрозумів, що цей день був для мене подвійно щасливим: я придбав могутнього покровителя, що незримо витав наді мною в вечірній імлі, та ніс у своєму серці ніжний дівочий образ, який зухвало поспішив назвати своїм кумиром.

Я не міг довше терпіти стан невизначеності й витягнув із моїх пожитків аркуш тонкого паперу, на якому взявся писати перший у моєму житті лист до матері. Коли вгорі сторінки, на самому її краю я вивів: «Люба матінко!» – образ матері раптово постав у моїй уяві; я відчув, як зробило крок уперед моє життя, відчув усю його серйозність, так що раптом немов би розучився писати, і мені насилу вдалося скласти кілька фраз. Але потім оповідь про мою подорож і про інші переживання допомогла мені вибратися на простір, і з-під пера мого полилася хвалькувата бувальщина, що показувала мене в добряче прикрашеному вигляді. Я знаходив велике задоволення в тому, щоб виставлятися на такий манер, мене опанувало бажання, що згодом не раз повторювалося, справляти на матінку особливе враження вигадками про мої успіхи, про різні моїх подвиги та пригоди, – якась особлива пристрасть розважати її настільки дивним чином і при цьому набивати собі ціну. Потім я перейшов до мети мого листа і заявив без зайвої балаканини, що мені слід стати живописцем, а тому я просив матінку, попередньо обдумавши мій намір, порадитися з найбільш досвідченими людьми з числа наших знайомих. Лист закінчувався сімейними новинами та привітами, а також деякими наполегливими проханнями стосовно життєвих дрібниць; я кілька разів акуратно склав його і запечатав своєю особистою печаткою – «якорем надії», який давно було заховав на дно своєї скриньки і тепер уперше витягнув на світло денне.

Отримавши мій лист, матінка наділа те нехитре темне плаття, в якому здійснювала офіційні візити, і, стискаючи в руці чисту хустку, почала урочистий обхід знайомих, які мали в її колі особливий авторитет.