Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Незабаром учитель помітив, що я охоче слухаю його міркування, намагаюся в міру сил вникати в запитання, що він ставив мені, та відповідаю на них досить доладно. Він докладно розпитав мене про останні нововведення в школі, а потім сказав:

– І все-таки вони там трохи пересолюють! Ось недавно прочитав я в газеті, що в нашій кантональній школі теж були заворушення і що покінчили з ними дуже просто: видалили відразу і непридатного до посади вчителя, і найбільш недбайливого учня, – у газеті пишуть, ніби це був справжній маленький революціонер і з його відходом у школі відразу ж відновилися порядок і спокій. Ну гаразд, хай звільнили вчителя, це, як мені здається, захід розумний, – звичайно, якщо йому не забули підшукати інше місце; але навіщо ж виганяти учня – ось чого я ніяк не второпаю! Адже це, думається мені, однаково, що вигнати людину з товариства й оголосити їй: ми з тобою справи мати не хочемо, живи як знаєш! Це не по-християнськи; Всевишній не покарав би його, він направив би заблудлу вівцю на шлях істинний. А ви, небоже, чи були ви знайомі з цим вигнаним хлопчиком?

Це запитання пробудило в мені тяжкі спогади, а співчутливий тон, яким говорив учитель, знову розворушив мою душевну рану, й, опустивши очі, я зізнався, що цей учень – я сам.

У крайньому подиві він зробив крок назад і подивився на мене широко розкритими очима; він був збентежений, побачивши так близько перед собою юного лиходія з настільки оманливою невинною зовнішністю. Але я вже встиг привернути його до себе, а моя скромна поведінка, ймовірно, переконала його в тому, що, виявивши тепле співчуття до потерпілого, він не так уже й помилявся.

– Я відразу ж подумав, – вигукнув він, – що в цій справі щось негаразд! Я тепер і сам бачу, що мій племінник – розсудливий юнак, із яким можна поговорити серйозно! Ну ж бо, розкажіть мені всю цю сумну історію, аж надто цікаво дізнатися, де тут ваша провина і де людська несправедливість!

Я щиросердно і докладно розповів привітному старому, як було діло, і під кінець навіть трохи розхвилювався, позаяк відтоді мені ще жодного разу не було нагоди вилити комусь душу; вислухавши мене, він замислився, помовчав, сказав: «Гм!» – потім пробурмотів: «Так-так», – і, нарешті, заговорив знову:

– Ваша доля воістину дивовижна! Перш за все ви не мусите зарозуміло зневажати тих, хто заподіяв вам страждання, і таїти проти них злобу, бо ця небезпечна гординя була б вам тільки на шкоду і могла б зробити вас нещасним на все життя! Згадайте, що ви ж теж були співучасником злої витівки ваших товаришів, що вчинили так несправедливо, і радійте тому, що, завдавши вам нелегкої кари, Господь Бог дав вам настільки повчальний урок уже в ранній юності. Адже ви постраждали не від земного неправосуддя, а з волі Вседержителя, який сам утрутився у вашу долю і тим відзначив вас у такому ранньому віці, на знак того, що з вас він має намір вимагати суворіше, ніж з інших, і хоче повести вас своїми несповідимими шляхами. Прийміть же це уявне нещастя із вдячністю та каяттям, стерпіть та забудьте те, в чому ви бачите несправедливість, і постарайтеся довести всім своїм подальшим життям, що послане вам випробування не минуло для вас безслідно; пам’ятайте завжди, що за кожне ухилення зі стежки чесноти Господь покарає вас більш суворо, ніж інших, бо він хоче, щоб ви прагнули істини й добра твердіше та наполегливіше, ніж усі ті, хто не пройшов такої спокуси. Лише тоді все пережите вами послужить вам на благо, інакше все це буде вам здаватися просто безглуздою та прикрою випадковістю, що неждано затьмарила вашу юність, хоча насправді задум всеблагого творця полягає зовсім не в цьому. Одначе попервах найважливіше – це вибрати собі якесь заняття, і хто знає, може, саме завдяки цій наглій біді вам судилося зробити вибір раніше, ніж якби її не було! Ви, певно, вже відчули покликання до якої-небудь справи; чому ж хотілося б вам себе присвятити?

Його слова припали мені до душі; щоправда, я не цілком зрозумів їх глибоке моральне значення, зате дуже жваво засвоїв думку про мого небесного наставника і призначений мені високий жереб; перейнявшись усвідомленням того, що моїм схильностям протегує сам Господь Бог, я відчув себе щасливцем, у душі моїй зійшла світла провідна зірка, і я заявив прямо:

– Так, звичайно, – я хотів би стати художником!

Ці слова спантеличили мого нового покровителя, мабуть, іще більше, ніж моє попереднє признання, позаяк, живучи в усамітненні, далеко від світу, він найменше очікував почути таку відповідь. Одначе незабаром він зібрався з думками і мовив: