Готфрид Келлер - Зелений Генріх

До оселі старого вчителя вели дві дороги: вибравши ближчу, ми мусили піднятися на гору, що здіймалася за селом, і, пройшовши по її довгому гребеню, спуститися по протилежному схилу в іншу долину, яка почасти нагадувала нашу, але була трохи менша й мала більш округлу форму; тут, на березі глибокого синього озера, що займав майже всю долину, стояв, відбиваючись у воді, гостинний дім, де жили вчитель і його дочка; інший, довший, але легший шлях пролягав по дну нашої долини, вздовж річки, яка впадала в це ж озеро, так що, спустившись униз за течією і пробравшись крізь густі зарості по її берегах, ми могли потрапити до мети нашої подорожі, обійшовши гору.

У той кінець ми вважали за краще вирушити вздовж привітних берегів веселої річки; через гору, важчим шляхом, ми вирішили йти ввечері, коли стане прохолодніше. Незабаром наша барвиста процесія, що здалеку впадала у вічі, вступила в зелену долину і довго йшла по ній, поки ми не опинилися в чарівному куточку, сповненому дикої принади, де ліс спускався до води з обох боків, затіняючи її своїм темним, прохолодним шатром, так що нам доводилося відгинати низько навислі гілки. Часом він оточував її суцільними непроникними стінами листя, часом знову розступався, оголюючи прогріту сонцем піщану смугу берега, на якій росла дружна сім’я світлих струнких ялин; місцями на березі та у воді лежали уламки скель, які скотилися зверху, і річка спадала через них водоспадом, а крізь чагарник, який ріс над урвищем, там і сям проглядали напівзруйновані стрімчаки, з яких зірвалися ці брили; від доріжки, що йшла біля самої води, раз по раз відгалужувалися бічні стежинки, що вабили в темну таємничу глибінь лісу. Плаття дівчат – червоне, синє і біле – яскравими плямами вирізнялися на тлі темно-зеленого листя, а ґудзики моїх кузенів, які стрибали з каменя на камінь, спалахували золотом, своїм блиском змагаючись зі срібними зайчиками хвиль. Нерідко нам попадалася на очі якась лісова або водна звірина: спочатку ми знайшли пір’я дикого голуба, як видно, розтерзаного шулікою, потім із води показалася змія, стрілою промайнула на гладкій прибережній гальці, а в мілкій калюжі, відокремленій від річки смужкою суші, билася, виблискуючи лускою та боязко тицяючись носом у камені, що оточували її зусібіч, форель, яка забралася туди; проте тільки-но ми наблизилися, вона одним стрибком опинилася в вируючому потоці й зникла в рідній стихії.

Ми не помітили, як обійшли всю гору кругом; привітна зелена гущавина розступилася, і перед нами раптово відкрився краєвид на темно-синє, обсипане блискітками срібла озеро, яке мирно спало в своїх мальовничих берегах, осяяне м’яким світлом і заколисане незворушною тишею недільного дня. Озеро облямовувала вузенька смужка обробленої землі, а навколо стіною стояв ліс, за яким ховалися й інші поля, – над густими хащами там і сям виднілися то червоний дах, то блакитна цівка диму. І тільки на освітленому сонцем схилі стелився великий виноградник, а під ним, біля самої води, стояв будинок учителя; верхній ряд кілків, які тримали лози, вимальовувався на чистій небесній блакиті; її відблиск лежав на всій дзеркальній гладі озера, і тільки по краях, біля берегів, у воді стояли перекинуті, але надзвичайно чіткі відображення жовтих нив, засіяних конюшиною полів і лісу, що здіймався за ними. Стіни будинку були чисто вибілені, балки та крокви пофарбовані в червоний колір, а віконниці розмальовані візерунками у вигляді величезних черепашок; на вікнах майоріли білі фіранки. Біля вхідних дверей був маленький ґанок із вигадливими перильцями, і з нього вже спускалася, щоб зустріти нас, наша юна родичка, ніжна і струнка, як лілея; у неї були золотаво-каштанове волосся, блакитні оченята, насуплений, дещо норовливий лоб і мила усмішка на губах. На її тонкому обличчі раз у раз спалахував і зникав легкий рум’янець, а її голосок, тонкий, як дзвіночок, звучав ледь чутно і раз у раз замовкав зовсім. Розцілувавши моїх сестриць так ніжно і з такою урочистістю, наче вони не бачились років десять, Анна провела нас через садок із запашними трояндами та гвоздиками, а потім запросила в дім, що дихав якоюсь надзвичайною чистотою і порядком і здавався тому особливо світлим і веселим. Назустріч нам вийшов її батько, старий в охайному сірому сюртуку, білій краватці та вишитих домашніх туфлях, який радо вітав нас. Він провів цей тихий недільний день за книгами, – вони ще лежали на його столі, – і був, напевно, дуже радий, побачивши перед собою відразу стільки слухачів, перед якими він міг похизуватися своїм красномовством. Коли ж йому відрекомендували мене, він, як видно, зрадів іще більше, бо вирішив, що я тільки-но прибув із якого-небудь університетського міста, розсадника знань, де пишним цвітом квітнуть науки, і що він знайде в мені співрозмовника, здатного гідно оцінити його витончене обходження та його вчені промови. Втім, як виявилося, він мав рацію, поклавши свої сподівання головним чином на мене; мої братики дременули з кімнати ще до того, як він устиг обрати предмет для розмови, і, подивившись у вікно, я побачив, що вони лежать на березі та мало не з головою залізли в рибну сáжалку, так що мені було видно тільки їхні спини та три пари ніг. Вони уважно роздивлялися риб, яких розводив дядечко, в той час як їх сестри вирушили слідом за маленькою господинею дому та старою служницею на кухню і в сад.