Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після обіду я ледве змусив себе на хвилинку заглянути до бабусі та, неуважно запхавши в кишеню приготований нею подарунок, мініатюрну Біблію із золотим обрізом та срібними застібками, негайно ж розпрощався з нею і поспішно пішов. Напружено мружачи свої короткозорі очі, бабуся довго ще дивилася мені вслід, і в її погляді був стриманий смуток, – адже цей благочестивий дар був знаком її щирої любові, й їй хотілося вручити його мені з належною урочистістю. Але дуже скоро її очі перестали розрізняти мене вдалині, бо, проникнувши в таємниці мистецтва, я палав тепер одним бажанням: якомога швидше випробувати набуті мною знання на ділі або, точніше кажучи, на деревах.

І ось, озброєний текою та приладдям для малювання, я вже крокував під зеленими склепіннями лісу та розглядав кожне дерево; одначе вибрати відповідну натуру виявилося не так-то просто: гордовиті лісові велетні стояли плече до плеча, тісно сплітаючись гілками, і не хотіли видавати мені своїх братів поодинці; камені та кущі, квіти і трави, горбочки й купини – все прагнуло сховатися від мене та пригорнутися до дерев, ніби шукаючи у них захисту, все навколо було злито в одне струнке ціле й дивилося мені вслід, немов посміюючись з моєї розгубленості. Нарешті могутній бук зі струнким стовбуром, у чудовій зеленій мантії й увінчаний царственою короною, відважно виступив із зімкнутих рядів, немов стародавній король, що викликає ворога на поєдинок. Цей богатир був такий ставний, кожна його гілка та кожна купа його листя були такі пропорційні з цілим, і весь він дихав такою повної радістю буття, що я був засліплений дивовижною чіткістю та визначеністю його обрисів, і мені здалося, що я легко впораюся з ним. І ось я вже сидів перед ним, і моя рука, що тримала олівець, уже лежала на чистому аркуші, а проте, перш ніж я зважився провести першу лінію, минуло ще чимало часу: чим ближче я придивлявся до цього велетня, тим більш невловимим здавалося мені саме те місце, на яке я дививсь, і моя впевненість втрачалася з кожною хвилиною. Нарешті я наважився намітити кілька ліній і, почавши з коренів, спробував схопити прекрасні форми нижньої частини незламного стовбура; але мій малюнок виходив якимось неживим і незграбним; сонячні промені, що проникали крізь листя, грали на стовбурі, то висвітлюючи його потужні контури, то знову залишаючи їх у тіні; в напівтемряві його гілок раптом спалахувала та починала весело тріпотіти то сріблясто-сіра пляма на корі, то смарагдово-зелена смужка моху; інколи на світло показувався тремтячий молодий пагін, пророслий просто з кореня, часом у найгустішій тіні проступала абсолютно нова, ще не помічена мною лінія, який-небудь виступ або заглиблення, вкрите лишайником; потім усе це знову зникало, змінюючись новими вигадливими ефектами, хоча сам бук стояв усе так само величаво-спокійно і в його розлогій кроні чувся таємничий шепіт. А я все малював, малював квапливо, навмання, обманюючи самого себе, роблячи один начерк просто поверх іншого, боязко обмежуючись тією тільки частиною дерева, яку я змальовував у ту хвилину, і був абсолютно не в змозі якось пов’язати її з цілим, не кажучи вже про те, що окремі лінії були взагалі ні на що не схожі. Мій малюнок розрісся до жахливих розмірів і особливо роздався в ширину, тому, коли я добрався до крони, місця для неї вже не залишилось, і я ледве насунув її, широку і низьку, як лоб негідника, на безформний товстий обрубок, що зображував стовбур, так що верхівка дерева впиралась у верхній край аркуша, а його коріння бовталося в порожнечі. Коли я нарешті підвів голову і окинув увесь малюнок в цілому, на мене, посміхаючись, дивився жалюгідний виродок, немов карлик у кривому дзеркалі, а красень бук іще з хвилину сяяв усіма барвами, ще більш величний, аніж раніше, наче насміхаючись із мого безсилля; потім вечірнє сонце рушило за гору, і він зник у тіні своїх побратимів. Мої очі нічого більше не могли розгледіти, крім однієї суцільної зеленої маси та карикатури, що лежала у мене на колінах. Я розірвав її, і якщо, прийшовши до лісу, я був надмірно самовпевнений і будував найсміливіші плани, то тепер я присмирнів і пихи у мене поменшало. Я відчував себе знедоленим і вигнаним із храму моїх юнацьких сподівань; втішна мрія про мету і сенс життя, які я уявляв знайти в живопису, знову вислизала від мене, і тепер мені здавалося, що я й справді нездара і що з мене ніколи не буде пуття. Похнюпивши голову і ледве не плачучи, я сумно побрів далі, у сподіванні, що ліс зглянеться наді мною і я знайду для себе щось легше. Однак у лісі ставало все темніше, всі барви зливалися в одну, і байдужа природа не хотіла кинути мені свою милостиню; в моїй тяжкій зневірі я пригадав прислів’я: «Аби почати, а там воно піде», – і тоді мені спало на думку, що я ж іще тільки починаю, а перші спроби зайнятися чим-небудь усерйоз тим і відрізняються від дитячої забавки, що з ними неминуче пов’язані невдачі та засмучення. Але від цього на душі в мене стало ще сумніше, оскільки досі я жив, не відаючи турбот і не знаючи, що значить наполеглива праця. Прислухаючись до великого шуму лісу та розмірковуючи про своє уявне нещастя, я згадав нарешті про Бога, до якого вже не раз звертався в біді, й знову вдався до його заступництва, благаючи його допомогти мені, – хоча б заради моєї матінки, – бо в ту хвилину мені живо уявилось, яка вона зараз самотня та яка пригнічена турботами.