Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– О так, – відповів я, – у містах знатні люди прикрашають свої оселі величезними полотнами в позолочених рамах, і всі ці картини здебільшого зображують лісову глушину, тихі зелені куточки, сповнені такої краси і написані з такою досконалістю, що перед тобою мовби вільний світ Божий; городяни, які сидять під замком у своїх кам’яних колодязях, радіють, дивлячись на дихаючі життям полотна, і щедро винагороджують їх творців!

Учитель підійшов до вікна і подивився в нього з деяким здивуванням.

– Так, значить, ось це, наприклад, маленьке озеро, цей милий моєму серцю затишний куточок, теж гідний пензля живописця, і люди милувалися б ним, навіть не знаючи, як воно називається, тільки тому, що Господь явив у ньому частку своєї щедрості та всемогутності?

– Ну звичайно! І я сподіваюся, що я ще колись напишу для вас це озеро, і он той темний берег, і цей захід, так що ви зрадієте, впізнавши на моїй картині сьогоднішній вечір, і тоді ви самі скажете, що все це є гідним високого мистецтва, – зрозуміло, якщо я навчусь і стану справжнім художником!

– Ось знову довелося мені на схилі віку дізнатися про щось нове, – сказав розчулений учитель, – далебі, дивно, як різноманітно виявляється розум людський. Мені здається, що ви обрали шлях славний і благочестивий, і якщо вам удасться написати таку картину, то це буде праця, мабуть, не менш похвальна, ніж хороша духовна пісня, гімн на честь весни або врожаю… Гей, хлопчики, – крикнув він юним любителям рибальства, які все ще вовтузилися біля сажалки, – візьміть-но цебер та наберіть побільше риби на вечерю, вугрів, форелей або щук, нехай наші господині їх посмажать!

Тим часом дівчата повернулися до кімнати і ще встигли почути завершення нашої бесіди, так що балакучому господареві неважко було перевести розмову на інші предмети й залучити до неї всіх присутніх. Утім, сам я незабаром замовк і тримався досить соромливо, позаяк миловидна Анна непомітно опинилася зовсім близько від мене і шепотілася про щось із однією з сестер. Старий говорив із дівчатами про сподівання на врожай, про свій виноградник і плодові дерева, але й тут кожне його слово звучало якось незвичайно благоліпно і зворушливо; здогадуючись, що багато чого в їх розмові мені незрозуміло, він час від часу роз’яснював мені, про що йдеться. Я ж не промовив більш ні слова, – у мене було так світло й радісно на душі, тому що я перебуваю поруч з цією чарівною дівчинкою, хоча я й не підводив на неї очей, а тільки відчував приємне хвилювання, коли чув її голосок.

У кімнату проник смачний запах смаженої риби, він привернув увагу хлопчиків, незабаром стара куховарка дала господареві знак, і вчитель запросив нас піднятися на другий поверх. Ми увійшли в невелику, світлу та прохолодну кімнату з побіленими стінами, в якій стояли тільки довгастий стіл, кілька стільців і старий домашній орган. Стіл був уже накритий, ми сіли і, жваво розмовляючи, взялися за вечерю, що складалася з найрізноманітніших рибних страв, оскільки мої братики не посоромилися відібрати найніжніших форелей і вугрів. Десерт із фруктів та сільських пряників і легке світле вино з того винограду, що ріс на пагорбі за будинком, доповнили просту, але в той же час щедру і навіть по-своєму вишукану трапезу; старий учитель приправляв її своїми глибокодумними зауваженнями, дівчата і їх брати жартували та задавали одне одному нехитрі загадки та головоломки, а в загальному тоні бесіди було щось піднесене, святкове, так що ми почувалися не зовсім як удома, але й не зовсім так, як почувається гість у простій селянській родині. Коли, підкріпивши свої сили, ми встали з-за столу, вчитель підійшов до органа і відкрив його, так що стали видні всі його яскраві блискучі труби та намальований на внутрішній стороні стулок райський сад із квітами та звірами, в якому гуляли Адам і Єва. Учитель сів за клавіатуру; ми стали за його спиною півколом, Анна роздала нам старовинні книжечки з нотами і текстом, її батько зіграв короткий вступ, і ми заспівали з його голосу і під його акомпанемент кілька гарних духовних пісень, а потім вигадливий канон. Ми співали в якомусь радісному захваті, на повний голос, злагоджено і з почуттям міри. Всі були такі вдячні долі, яка подарувала нам ці прекрасні миті, що слух у нас якось загострився, і наш хор звучав красивіше і впевненіше, ніж на уроці найсуворішого шкільного регента; я теж був щасливий і виливав почуття, що переповнювали мене, сміливо і вільно приєднуючи свій голос до загального хору, – адже цей день знову приніс мені так багато нового і здавався прекраснішим за всі інші. Щоразу, коли ми закінчували чергову строфу, з боку озера, з лісу, де височіли стіни скель, долинало відлуння, що затихало, гармонійно відбите ними, та зливало акорди органу і голоси співаків у якийсь незвичайний чарівний звук, і його останні слабкі відголоси все ще тремтіли в повітрі, коли ми починали співати наступну строфу. То тут, то там, вгорі та внизу чулися радісні людські голоси та їх радісна пісня вільно лилася в тихому вечірньому небі, наче вся долина співала разом із нами наш заключний канон.