Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Лист починався словами «Мій дорогий сину», – і слово «син», яке я вперше почув від неї, зворушило й схвилювало мене до глибини душі; я виявився тому настільки сприйнятливим до змісту листа, що почав сумніватися в самому собі й завагався. Тут, серед моїх зелених дерев, я відчув себе зовсім самотнім, зовсім не захищеним од суворого холоду життя й її розпорядників. Але в той час як я вже почав було звикати з думкою про те, що мені належить назавжди розлучитися з моїм улюбленим лісом, я ще більш гаряче і схвильовано віддався всіма почуттями природі й цілий день провів у горах; загроза розставання змусила мене швидше розібратися в нових для мене поняттях і відчуттях. Я вже кілька разів скопіював начерки Фелікса, вкривши тушшю й олівцем білі аркуші альбому, причому домігся навіть деякої виразності.

Часто піднімався я в ранкові або вечірні години на гору та дивився вниз, – дивився на синяву озера та на розташований біля самого берега будинок, де мешкали шкільний учитель і його дочка; а іноді я цілими днями сидів на схилі гори, примостившись під захистом бука або дуба, і бачив будиночок, який був то залитий сонцем, то вкритий тінню; але чим довше я зволікав, тим менше міг змусити себе спуститися вниз; всі мої думки були прикуті до цієї дівчинки, і тому мені здавалося, що варто мені тільки з’явитись, як усім одразу стане ясно, заради кого я прийшов. Моя уява була настільки захоплена чарівним образом Анни, що я миттєво втратив усяку природність у поводженні з нею і самовпевнено думав, що й вона відчуває такі ж почуття до мене. Хоча я і прагнув усією душею нової зустрічі з нею, очікування та моя власна нерішучість були для мене болісні; навпаки, в цьому стані роздумів і томливого сподівання я навіть подобався самому собі, а можливість другого побачення породжувала в мені, певно, навіть невиразну тривогу. Коли мої сестриці заводили про неї мову, я прикидався неуважливим, удавав, що не чую, але не виходив із кімнати до кінця розмови, а коли вони прямо зверталися до мене й запитували, чи не здається вона мені чарівною, я відгукувався сухо й коротко: «Так, звичайно!»

Мої шляхи часто вели повз будинок прекрасної Юдіфі. Коли я бачив цю красиву жінку, мене охоплювало почуття якоїсь обмеженості, а вона – немов угадуючи мій стан – зазивала мене й утримувала у себе. Її мати, як більшість самовідданих і невтомних бабусь, звичних до тяжкої праці, майже завжди у спекотні дні працювала в полі, тоді як дочка, повна сил жінка, обравши собі найкращу частку, господарювала в прохолоді – вдома чи в саду. Тому в погожі дні вона завжди залишалася вдома сама і була рада, коли до неї заходив поговорити хтось із знайомих, хто був їй до душі. Дізнавшись про мої заняття живописом, вона тут же звеліла мені намалювати для неї букетик квітів; малюнок їй сподобався, і вона поклала його в свій молитовник. У неї був маленький альбом із золотим обрізом – два-три списані аркуші та безліч чистих сторінок; усякий раз, як я приходив, я мав намалювати в ньому квітку або віночок (фарби і пензель я залишав у неї, і вона їх ретельно зберігала). Всі ці картинки, які я виконував за кілька хвилин, вона закладала в молитовник. Але ще до цього я підписував під малюнками віршики або дотепні вислови, які черпав із пачки прикрашених прописами цукеркових обгорток – цих свідоцтв про винищені солодощі, збережених Юдіф’ю. Завдяки частому спілкуванню з Юдіф’ю я став для неї своєю людиною. Постійно думаючи про юну Анну, я охоче проводив час із прекрасною Юдіф’ю, бо в ту пору мого життя мене несвідомо тягло до будь-якої жінки, і я жодною мірою не припускав, що порушую вірність, коли, бачачи це пишне жіноче цвітіння, мрію про квітку, що не розпустилася, з захопленням іще більшим, ніж у присутності самої Анни. Іноді я заставав Юдіф уранці, коли вона розчісувала своє непокірне волосся, що падало до пояса. Я починав гратися цим потоком шовковистих локонів, і Юдіф, склавши руки на колінах, віддавала у владу моїх пальців свою прекрасну голову і, всміхаючись, приймала ласки, в які швидко переходила пустотлива гра. Томливе почуття щастя, яке я відчував, не замислюючись над тим, як воно виникає й куди може повести, стало для мене настільки непереможною звичкою та потребою, що вже скоро я не міг пройти повз цей будинок, аби щодня не завернути в нього хоч на півгодини, не випити там чашку молока і не розпустити волосся в його усміхненої молодої господині, навіть якщо воно було старанно заплетене й укладене. Але я наважувався на це, тільки коли вона була зовсім сама і коли ніхто не міг нас потривожити, та й вона тільки за таких обставин підпускала мене до себе, і таємничість нашої мовчазної згоди надавала цим зустрічам солодкої принадності.