Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Він ввічливо мені відповів, що не може повідомити, хто вона, не відрекомендувавшись мені сам, але що в нього є вагомі підстави не відкривати свого імені. «Можу вам усе ж таки сказати те, що не є таємницею для цих негідників, – вів далі він, указуючи на поліцейських, – я люблю її з такою непереборною пристрастю, що вона робить мене найнещаснішим із смертних. Я все пустив у хід у Парижі, щоб виклопотати їй свободу; ні проханнями, ні хитрістю, ні силою я нічого не домігся. Я вирішив іти за нею хоч би й на край світу. Я сяду на корабель разом із нею; вирушу до Америки. Але ось межа нелюдяності: ці підлі мерзотники, – додав він, кажучи про поліцейських, – не дозволяють мені наближатися до неї. Я зробив спробу напасти на них відкрито за декілька миль від Парижа. Я змовився з чотирма відчайдухами, що обіцяли мені допомогти за солідну винагороду; але зрадники кинули мене в сутичці та втекли, прихопивши мої гроші. Неможливість досягти чого-небудь силою змусила мене скласти зброю; я прохав стражників дозволити мені хоча би супроводжувати їх, обіцяючи винагороду; жадоба наживи спонукала їх погодитися. Вони вимагали плати щоразу, як надавали мені можливість говорити з моєю коханою. Мій гаманець незабаром вичерпався, і тепер, коли я залишився без грошей, вони стали такі жорстокі, що грубо відштовхують мене, варто мені зробити крок до неї. Всього яку-небудь хвилину тому, коли я насмілився наблизитися до неї, незважаючи на їхні погрози, вони мали нахабство прицілитися в мене з рушниці; я вимушений, аби задовольнити їх пожадливість, рухатися далі бодай пішки і продати тут паскудну шкапу, що слугувала мені дотепер верховим конем».

Хоч як спокійно, здавалося, передавав він мені свою історію, мимовільні сльози котились у нього з очей. Дивною і зворушливою здалася мені ця пригода. «Не вимагаю, щоб ви відкрили мені таємницю ваших обставин, – сказав я йому, – але, якщо я можу бути чимось корисний, охоче пропоную вам свої послуги». – «На жаль! – заперечив він. – Я не бачу навіть слабкого променя надії; мені належить цілком підкоритися суворій долі моїй. Я поїду в Америку; там буду принаймні вільний у своїй любові; я написав одному з друзів, і він надасть мені деяку допомогу в Гавр-де-Ґрасі. Головне утруднення моє в тому, щоб потрапити туди і щоб полегшити хоч скільки-небудь тягар подорожі нещасному цьому створінню», – додав він, сумно дивлячись на свою кохану. «Дозвольте ж мені, – сказав я, – покласти край вашому утрудненню: прошу вас прийняти цю невелику суму грошей; дуже жалкую, що не можу вам допомогти інакше».

Я дав йому чотири золотих непомітно від варти, бо розсудив, що, дізнавшись про цю суму, вони почнуть продавати йому свої послуги дорожче. Мені навіть спало на думку сторгуватися з ними, щоб купити молодому коханцеві постійне право розмови зі своєю коханою аж до Гавра. Поманивши до себе начальника варти, я зробив йому відповідну пропозицію. Він, мабуть, зніяковів, незважаючи на властиве йому нахабство. «Ми, добродію, не забороняли йому говорити з дівкою, – сказав він збентежено, – але він бажав бути біля неї ввесь час; це нам незручно, і справедливість вимагає, щоб він платив за цю незручність». – «Ну, добре, – сказав я, – скільки ж вам належить, щоб це вам було необтяжливо?» Він мав зухвалість зажадати два золотих. Я негайно дав їх йому. «Дивіться, одначе, – додав я, – без обдурювання! Я залишаю свою адресу молодому чоловіку, щоб він сповістив мене про все, і знайте, що я знайду спосіб добитися вашого покарання». Усе це обійшлося мені в шість золотих.

Невимушена, жвава щирість, із якою молодий незнайомець висловив мені свою вдячність, остаточно переконала мене в тому, що я маю справу з людиною з порядної сім’ї, котра заслуговує на мою щедрість. Перш ніж піти, я звернувся з кількома словами до його коханої. Вона мені відповіла з такою милою, чарівною скромністю, що, йдучи звідти, я мимоволі поринув у роздуми про незбагненність жіночої вдачі.

Повернувшись у свій маєток, я більше не мав ніяких звісток про цю пригоду. Минуло близько двох років,…і я зовсім уже забув про неї, коли несподіваний випадок дав мені можливість дізнатися про всі обставини справи.

Я прибув із Лондона до Кале з маркізом де ***, моїм учнем. Ми зупинились, якщо не зраджує мене пам’ять, у «Золотому левові», де з якихось причин змушені були провести цілий день і наступну ніч. Коли я прогулювався у пообідній час вулицею, мені здалося, що я бачу того ж таки молодого незнайомця, з яким зустрівся тоді в Пассі. Він був дуже вбого одягнений і геть змарнілий супроти першого нашого побачення; на руці у нього висіла стара дорожня торба, яка указувала на те, що він тільки-но прибув до міста.