Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Він мав обличчя надто вродливе, щоб його можна було забути, і я відразу ж упізнав його. «Підійдімо до цієї молодої людини», – запросив я маркіза.

Радість юнака була невимовна, коли він теж упізнав мене. «О, вельмишановний добродію, – вигукнув він, цілуючи мені руку, – нарешті я можу ще раз висловити вам мою одвічну вдячність!». Я запитав, звідки він тепер. Він відповів, що прибув морем із Гавр-де-Ґраса, куди повернувся незадовго перед тим із Америки. «Вам, видно, кепсько доводиться, – сказав я йому, – йдіть до «Золотого лева», де я спинився, я відразу вирушу за вами».

Я повернувся в готель, згоряючи від нетерпіння дізнатися подробиці про його нещасну долю та обставини його поїздки в Америку; я оточив його турботливістю і розпорядився, щоб у нього ні в чому не було потреби. Він не змусив себе прохати і незабаром розповів історію свого життя. «Ви так благородно зі мною повелися, – звернувся він до мене, – що я б докоряв собі за найчорнішу невдячність, утаївши що-небудь од вас. Повідаю вам не тільки про мої біди та нещастя, але і про мою розбещеність, і ганебні мої слабкості: упевнений, що суворий ваш осуд не перешкодить вам пожаліти мене».

Мушу попередити тут читача, що я записав його історію майже негайно після прослуховування її і, отже, не має бути місця сумнівам у точності й вірності моєї розповіді. Заявляю, що вірність сягає і передачі роздумів і почуттів, які юний авантюрист висловлював із надзвичайною витонченістю. Отже, ось його історія, до якої я не додам до самого її завершення ні слова від себе.

Мені було сімнадцять років, і я закінчував курс філософських наук в Ам’єні, куди був посланий батьками, що належать до однієї з кращих родин П ***. Я вів життя таке розумне і скромне, що вчителі ставили мене за приклад усьому колежу. Притому я не докладав ніяких особливих зусиль, аби заслужити цю похвалу; але, маючи від природи характер м’який і спокійний, я навчався охоче і зі старанністю, й мені ставилося в заслугу те, що було тільки наслідком природної відрази до пороку. Моє походження, успіхи в заняттях і деякі зовнішні якості привернули до мене всіх достойних жителів міста.

Я закінчив публічні іспити [96] Ними закінчувався курс навчання в семінарії. з такою прекрасною атестацією, що присутній на них єпископ запропонував мені прийняти духовний сан, що обіцяв, за його словами, ще більші відзнаки, ніж Мальтійський орден, [97] Мальтійський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походів як орден госпітальєрів, відомий також як орден іоанітів. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальті, через що й отримав назву «мальтійський». Його члени поділялись на три класи: до першого належали лише лицарі, до другого орденські священики та військова «братія», до третього – обслуга, вона обітниць не давала й у боях участі не брала. до якого призначали мене батьки. За їх бажанням я вже носив орденський хрест, [98] Орденський хрест – білий восьмикінечний хрест на червоному тлі («мальтійський хрест»), його носять на червоному супервесті (суконному жилеті, що повторює крій металевої кіраси, тобто нагрудника). а разом з ним ім’я кавалера де Ґріє; [99] Носив «ім’я кавалера де Ґріє» – тобто був лицарем Мальтійського ордену («сhevalіer» у перекладі з французької й означає «лицар»). наближалися вакації, і я готувався повернутися до батька, який обіцяв незабаром відправити мене в Академію. [100] Мається на увазі Академія верхової їзди. Перша така установа була заснована у Парижі в 1594 р.; їхній розквіт припав на 70-80-ті рр. XVІІ ст., на початок XVІІІ ст. у Парижі їх лишилось лише дві. Зазвичай там давали уроки верхової їзди, танцю, фехтування, математики (у межах викладання основ фортифікації), гімнастики і малювання. В Академії готували молодих аристократів до військової служби й паралельно підвищували їхній культурний рівень.

Єдине, що мене засмучувало, коли я покидав Ам’єн, була розлука з другом, пов’язаним зі мною постійними ніжними узами. Він був на декілька років старший за мене. Ми виховувалися разом, але, походячи з бідної сім’ї, він був змушений прийняти духовний сан і після мого від’їзду залишався в Ам’єні для занять богословськими науками.

Він мав безліч достоїнств. Ви дізнаєтеся про нього з позитивного боку впродовж моєї історії, особливо щодо великодушності й відданості у дружбі, якими він перевершує найславетніші приклади давнини. Якби слухавсь я тоді його порад, я б завжди був мудрий і щасливий. Якби почув я його умовляння з глибини безодні, куди поривали мене пристрасті, я врятував би хоч щось при крахові моїх статків і доброго імені. Але його турбота не принесла йому нічого, крім горя бачити її даремність, а іноді й грубої відсічі з боку невдячного, який ображався на неї, як на настирливе докучання.