Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Прошу читача вирушити за мною в ту епоху життя мого, коли я зустрівся вперше з кавалером де Ґріє: [92] «Мемуари шляхетної людини» дають можливість встановити час дії роману: перша зустріч маркіза де Рокенкура з шевальє де Ґріє відбулася у 1715 р., друга, під час якої де Ґріє оповідає маркізові свою історію, улітку 1816 р. («Пройшло майже два роки…» – пише автор «Мемуарів…»). Прево не мав наміру відображати історичні події чи «колорит часу» (такі настанови європейська література реалізуватиме майже на століття пізніше, з доби романтизму), тому настільки точне датування не є принципово важливим, утім «колорит часу» в романі у цілому відтворений. то було приблизно за півроку до мого від’їзду в Іспанію. Хоча я рідко порушував свою самоту, бажання догодити дочці спонукало мене іноді робити невеликі подорожі, які я скорочував, наскільки те було можливе.

Одного дня я повертався з Руана, куди вона просила мене з’їздити поклопотатися в нормандському парламенті [93] Парламентами тоді називали у Франції суди. про земельні володіння мого діда по материнській лінії. Пустившись у дорогу через Евре, мій перший нічліг, я збирався наступного дня пообідати в Пассі, віддаленому від нього на п’ять чи шість миль. При в’їзді до села мене вразило сум’яття жителів; вони вибігали з будинків, кидаючись натовпом до дверей убогого готелю, перед яким стояли два криті вози. Вигляд коней, які ще не були розпряжені й парували від утоми та спеки, показував, що вози щойно прибули.

Я затримався на хвилину, щоб довідатися про причини метушні; але я мало чого добився від цікавих поселян, які, не звертаючи ані найменшої уваги на мої розпитування, продовжували, безладно штовхаючись, збігатися до готелю; поліцейський із перев’яззю та мушкетом на плечі, що нарешті з’явився в дверях, по моєму знаку наблизився до мене; я попросив його пояснити причину безладу. «Не варте уваги, добродію, – сказав він, – тут перебуває проїздом дюжина веселих дівиць, яких я з товаришами супроводжую до Гавра, де ми повантажимо їх для відправки в Америку. [94] А саме, до французької колонії Луїзіани. На початку XVІІІ ст. французький уряд примусово заселяв її тими, хто утримувався у виправних закладах. Серед них є декілька краль, це, очевидно, і збуджує цікавість роззяв».

Діставши таке роз’яснення, я вже готовий був рушити далі, як мене зупинили ґвалти якоїсь старої, що вибігла з готелю, заламуючи руки та вигукуючи, що це варварство, що це мерзотність, до якої не можна залишитися байдужим. «У чому справа?» – звернувся я до неї. «Ах! Добродію, увійдіть сюди, – мовила вона, – і переконаєтеся, що від такого видовища серце розривається!». Спонуканий цікавістю, я зліз із сідла, передавши коня моєму конюхові. Насилу пробившись крізь натовп, я увійшов усередину і був уражений справді зворушливим видовищем.

Серед дюжини дівиць, скутих по шестеро ланцюгами, що охоплювали їх навколо пояса, була одна, вигляд і зовнішність якої так мало узгоджувалися з її становищем, що за будь-яких інших умов я сприйняв би її за пані, що належить до вищого класу суспільства. Жалюгідний її стан, брудна білизна та сукня так мало її псували, що її вигляд збудив у мені повагу до неї та співчуття. Вона намагалася, наскільки дозволяли їй кайдани, повернутися так, щоб приховати обличчя від очей глядачів; її зусилля сховатися були такі природні, що, здавалося, викликані почуттям соромливості.

Оскільки шість стражників, які супроводжували купку нещасних, були присутні тут же в кімнаті, я відвів убік їх начальника і звернувся до нього, запитавши, хто ця красуня. Він міг мені дати лише найзагальніші відомості. «Ми взяли її з притулку [95] Притулок Сальпетрієр, який був на той час госпіталем для душевнохворих, а у прибудові розміщувалася в’язниця, де утримувалися жінки легкої поведінки. за наказом начальника поліції, – сказав він. – З усього видно, не за благодійні справи її було ув’язнено туди. Я кілька разів розпитував її в дорозі; вона уперто відмовчується. Але, хоча у мене і немає наказу поводитися з нею краще, ніж з іншими, я про неї більше піклуюся, бо, здається мені, вона дещо достойніша за своїх подруг. Он той молодчик, – додав поліцейський, – може вам більше розповісти про причини її нещастя: він іде за нею від самого Парижа, не перестаючи плакати. Певно, брат, а може, полюбовник».

Я поглянув у той куток кімнати, де сидів молодик. Здавалося, він був занурений у глибоку задуму; мені ніколи не доводилося бачити діткливішої картини скорботи; одяг його був украй простий; але людину з хорошої сім’ї та виховання відрізниш із першого погляду. Я підійшов до нього; він підвівся мені назустріч, і я побачив у його очах, в обличчі, в усіх його рухах стільки витонченості та благородства, що відчув до нього щиру прихильність. «Не турбуйтеся, прошу вас, – сказав я, підсідаючи до нього. – Чи не задовольните ви моєї цікавості стосовно тієї красуні, як мені здається, зовсім не створеної для жалюгідного стану, в якому я її бачу?»