Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Рідня її збирається завтра на сімейну раду, щоб як-небудь домовитися з кредиторами. Хоча я й дуже далека родичка, але теж запропонувала свою участь. Проте на цих зборах я не буду, бо маю бути присутньою на церемонії ще сумнішій: завтра моя дочка приносить обітницю послушниці. Сподіваюся, ви не забули, дорогий друже мій, що єдина для мене причина вважати себе змушеною принести таку велику жертву – це ваше мовчання у відповідь на мого останнього листа.

Пан Дансені покинув Париж тижнів два тому. Кажуть, він збирається на Мальту і має намір там залишитися. Можливо, є ще час утримати його?… Друже мій!.. Невже дочка моя настільки винувата?… Ви, звичайно, пробачте матері те, що їй так важко примиритися з цією жахливою впевненістю.

З якогось часу наді мною панує якась лиха доля, уражаючи мене такими ударами по найдорожчих мені істотах. Моя дочка і мій друг!

Як можна без здригання помислити про лиха, які здатний заподіяти хоч би один небезпечний зв’язок! І скількох нещасть можна було б уникнути за більшої розсудливості! Яка жінка не кинеться втікати при перших же словах спокусника? Яка мати могла б без трепету бачити, що дочка її довірчо говорить не з нею, а з кимось іншим! Але ці запізнілі міркування приходять у голову лише після того, як усе вже сталось. І одна з найважливіших, а також найбільш загальноприйнятих істин не застосовується в житті, а змітається вихором наших нестійких звичаїв.

Прощавайте, мій дорогий і достойний друже. Нині я на гіркому досвіді пізнаю, що розум наш, настільки мало здатний запобігати нашим нещастям, іще менш придатний для того, щоб дарувати нам утіху. [86] Примітка Видавця: Причини приватного характеру та міркування, шанувати які ми завжди вважатимемо за свій обов’язок, змушують нас тут зупинитися. Нині ми не можемо дати Читачеві ні продовження пригод мадемуазель де Воланж, ні викласти йому похмурі події, які переповнили чашу лих пані де Мертей і довершили її кару. Можливо, коли-небудь нам і буде дозволено доповнити цю працю, але ніяких зобов’язань у цьому відношенні ми на себе взяти не можемо. А якби це і виявилося можливим, ми визнали б за свій обов’язок довідатися спочатку про бажання читацької Публіки, яка зовсім не має тих же підстав, що й ми, цікавитися таким Твором.

Париж, 14 січня 17…

Хоча я міг би включити історію пригод кавалера де Ґріє до моїх «Записок», мені здалося, зважаючи на відсутність зв’язку між ними, що читачеві буде приємніше бачити її окремо. Така довга повість перервала б занадто надовго нитку моєї власної історії. Хоч які чужі мені зазіхання на звання справжнього письменника, я добре знаю, що її має бути звільнено від зайвих епізодів, які можуть зробити її важкою і трудною для сприйняття, – таким є припис Горація: [87] Прево вводить «Попереднє повідомлення…», щоб вмотивувати, чому «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» видається як самостійний твір, адже раніше вона була ним включена до «Мемуарів шляхетної людини» – маркіза де Рокенкура (див. післямову). Свою дію він підкріплює авторитетом Горація, цитуючи його «Послання Пізонам» (більш відоме як «Мистецтво поезії») – найавторитетнішу нормативну поетику, яка стала зразком для більшості класицистичних поетик, у тому числі для «Мистецтва поезії» Буало (поетика – складова літературного твору, норми й засоби художнього вислову; в XVІ – XVІІ ст. їх з’являлося так багато, і віршованих, і прозових, що вони набрали жанрових ознак).

Навіть не потрібні посилання на такий високий авторитет, аби довести цю просту істину, бо сам здоровий глузд підказує таке правило.

Якщо читачі визнали приємною та цікавою історію мого життя, смію сподіватися, що вони будуть не менш задоволені цим додатком до неї. У поведінці пана де Ґріє вони побачать злощасний приклад влади пристрастей над людиною. Мені належить зобразити засліпленого хлопця, який, відмовившись од щастя і благополуччя, добровільно піддає себе жорстоким бідуванням; маючи всі якості, що обіцяють йому найблискучіше майбуття, він віддає перевагу життю темному та мандрівному над багатством і високим становищем; передбачаючи свої нещастя, він не бажає їх уникнути; знемагаючи під тягарем страждань, він відкидає ліки, пропоновані йому невпинно і здатні в будь-яку мить його зцілити; словом, характер складний, мішанина доброчесностей і вад, вічне протиборство добрих спонукань і поганих вчинків. Таке тло картини, яку я малюю. Особи розсудливі не подивляться на цей твір як на роботу даремну. Окрім приємного читання, вони знайдуть тут немало подій, які могли б слугувати повчальним прикладом; а, на мою думку, розважаючи, напучувати читачів – значить надавати їм важливу послугу.