Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Вони повернули на Вандомську площу. Просторий сірий майдан був занурений у тишу. З-поміж хмар проблискував інтенсивним жовтим кольором молодий день.

– Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, – сказала Ліліан. – Ти так не вважаєш?

– Ні, – відповів Клерфе. Біля під’їзду готелю зупинив авто і сказав: – Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий цієї миті, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо малими етапами на південь. На Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою «Тарґа Флоріо».

Траса «Тарґа Флоріо», що налічує 108 кілометрів з майже 400 закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин із тренувальною метою. Але й у решту часу гонщики, хоч і на малих швидкостях, об’їжджали дистанцію, запам’ятовуючи закрути, спуски, злети й особливості дороги. Тому від зорі до зорі біле шосе й уся ця світла місцевість здригалися від гуркоту потужних моторів.

Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обидва майже весь день пропадали на трасі. Вечорами вони поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.

Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами й папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, у боксах для дрібного ремонту й заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.

Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду, який оточував віллу Леваллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй, як у віршах Ейхендорфа. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть у тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом із густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика, але Ліліан здавалося, що вона чує голос Клерфе. Увесь день, невидимий, він їй вчувався, і вона віддавалася звуку його голосу, так само як віддавалася гарячому небу й білому сяйву моря. Клерфе завжди, де б вона не перебувала, був із нею – чи спала вона під пініями в тіні якогось ідола, чи читала на лавці Петрарку або «Сповідь святого Августина», чи милувалася морем, не думаючи ні про що, або сиділа на терасі в ту таємничу годину, коли спускаються сутінки й італійки кажуть: «felicissima notte» – «чарівна ніч», і коли в кожному слові вчувається питання якогось невідомого бога. Далекий гуркіт, наче барабанний бій неба й вечора, вчувався постійно, і кров Ліліан тихо струмувала й пульсувала йому в унісон. То була любов без слів. А ввечері поява Клерфе уже звіддаля знаменувалася рокотанням мотору, а що ближче, то рокіт переходив у громоподібний рев.

– Вони – як античні боги, – сказав Леваллі до Ліліан. – Наші сучасні кондотьєри з’являються в супроводі громів і блискавок, наче були синами Юпітера.

– Чому ви їх не любите?

– Я взагалі не люблю гарчання двигунів. Вони дуже мені нагадують виття бомбардувальників під час війни.

Вразливий, опасистий чоловік поставив платівку з фортеп’янним концертом Шопена. Ліліан задумливо приглядалася до нього. «Дивно, – подумала вона, – як однобока людина, він визнає тільки власний досвід і тільки ту небезпеку, яка загрожує йому особисто. Невже цей естет і знавець мистецтв ніколи не замислювався над тим, що відчувають тунці, яких знищує його флотилія?»

За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив на нього близько ста осіб. Горіли свічки й лампіони, ніч була зоряна й тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця, який рухався низько над обрієм, наче повітряна куля з якоїсь іншої планети. Ліліан була захоплена.

– Подобається вам? – запитав Леваллі.

– Тут усе, про що я мріяла.

– Усе?

– Майже все. Чотири роки я марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Усе тут – повна протилежність снігу, горам.

– Я дуже радий, – сказав Леваллі. – Я тепер так рідко влаштовую свята.

– Чому? Боїтеся, що вони стануть звичними?