Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Прогулянку Сеною я вже якось відбула. Там мені запропонували стати коханкою багатого різника з власною трикімнатною квартирою.

– А на Ейфелевій вежі ти була?

– Туди я поїду з тобою, коханий.

– Так я й думав. Ти щаслива?

– А що це таке?

– І далі не знаєш? Зрештою, хто це справді знає? Може, це танець на кінчику голки.

Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю її відвіз своїм автом віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір із чудовою їжею. Присутніми були кілька жінок і шість чоловіків. Жінки були їжакуваті, від них била ворожість, поєднана з цікавістю. Жодна з жінок не була елегантна, і всі вони були заміжні. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молодих, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.

– Чому ви живете на лівому березі? – запитав він. – З романтичних спонукань?

– Випадково. Це найкраща спонука з усіх, які я знаю.

– Вам треба жити на Вандомській площі.

– Просто вражаюче, – сказала Ліліан. – Стільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.

– На Вандомській площі в мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.

– Ви хочете здати його мені?

– А чом би й ні?

– Скільки це коштуватиме?

– Навіщо нам говорити про гроші? – Пестре засовгався на сидінні. – Подивитеся його коли-небудь. Воно у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.

– Без жодних умов?

– Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою.

– Отже, безкорисливі люди ще не перевелися на світі, – мовила Ліліан.

– Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?

Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.

– Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, – сказала вона.

Пестре розсміявся.

– У вас іще багатьох часу попереду. Ваш стрий дещо старомодний.

– У помешканні вистачить місця для двох?

– Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?

– На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.

Хвильку Пестре уважно дивився на неї.

– Про такий варіант теж слід подумати, – сказав він після паузи, – хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.

– Маєте рацію.

Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.

– То о котрій годині заїхати по вас завтра? – запитав віконт.

– Я ще подумаю. Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?

– На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите.

– Чому?

– Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродлива й молода, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це – втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але в мене набите око. Добраніч, мадемуазель.

Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їхні розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.

– Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.

– Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?

– Я втратив смак до таких речей.

– Ти чекав мене?

– Так, – сказав Клерфе. – Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.

– А раніше ти пив?

– Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб утекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Сьогодні вдень я був у каплиці Сен-Шапель. А завтра збираюся навіть до музею Клюні. Хтось зі знайомих, що бачили тебе зі мною, стверджує, що ти схожа на кралю з однорогом, яка зображена на гобелені, що висить у цьому музеї. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?

– Цього вечора ні.

– Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя – це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя – це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що в будь-який момент він може перекинутися. Тепер ти мусиш відпочити.