Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.

Ліліан розсміялася.

– Я розповім це дядькові Ґастону.

Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.

– Ця сукня якраз для Палермо, – мовив він.

– Я вдягала її вчора пізно вночі.

– Де?

– Тут.

– Сама?

– Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з Сен-Шапель, пляшкою вина, Сеною і місяцем.

– Більше ти не будеш сама.

– Я й не була настільки сама, як ти думаєш.

– Знаю, – сказав Клерфе. – Я кажу, що кохаю тебе, так ніби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.

– Ти не висловлюєшся примітивно.

– Кожен чоловік це робить, коли не бреше.

– Ходи, – сказала Ліліан. – Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, загальним і дуже легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?

– Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.

– Ну й слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Людина так легко від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.

Десь співала канарка. Клерфе почув її крізь сон. Прокинувшись, він роззирнувся. Хвильку не міг зрозуміти, де знаходиться. Сонячні відблиски від білих хмар і річки танцювали на стелі, кімната здавалася перекинутою догори дригом. Стелю обрамляв ясно-зелений сатиновий фриз. Двері до лазнички й вікно в ній були відчинені, і Клерфе побачив клітку канарки, що висіла у вікні навпроти по той бік двору. У глибині за столом сиділа жінка з потужним бюстом і жовтим волоссям, наскільки Клерфе міг розгледіти, перед нею стояв не сніданок, а обід і півпляшка бургундського.

Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник показував дванадцяту. Він уже цілий місяць не спав так довго й раптом відчув вовчий голод. Обережно відчинив двері. На порозі лежав згорток, у якому виявилося усе, що він замовив напередодні увечері. Портьє дотримав обіцянки. Клерфе розпакував приладдя, наповнив ванну водою, вимився і одягнувся. Він покинув Ліліан пізно вночі. Вона заснула поруч нього, і він вирішив, що буде краще, якщо він піде до себе в номер. Канарка все ще співала. Товста блондинка пила тепер каву з яблучним пирогом. Клерфе підійшов до другого вікна, яке виходило на набережну.

Вуличний галас ударив у його вуха з усією силою. Будки книгарів були відчинені, а річкою, виблискуючи на сонці, плив буксир із гавкучим шпіцом на кормі. Клерфе нахилився і побачив у сусідньому вікні Ліліан. Не помічаючи, що Клерфе спостерігає за нею, вона висунулася з вікна й дуже зосереджено й уважно спускала на мотузці плескатий кошик. Якраз під ними, біля дверей ресторану, розташувався продавець вустриць зі своїми ящиками. Ця процедура була йому, мабуть, знайома. Коли кошик спустився, продавець виклав його дно мокрими водоростями й поглянув угору.

– Морену? Белону? Белони сьогодні кращі.

– Шість белон, – відповіла Ліліан.

– Дванадцять, – додав Клерфе.

Ліліан повернула голову й засміялася.

– А ти не хочеш поснідати?

– Я хочу вустриць. І пляшку легкого вина замість помаранчевого соку.

– Дванадцять? – запитав продавець.

– Вісімнадцять, – відповіла Ліліан, а потім, звертаючись до Клерфе, додала: – Іди сюди. І принеси вино.

Клерфе пішов до ресторану по пляшку вина й келихи. Приніс також хліб, масло та шматок сиру.

– І часто ти це проробляєш? – запитав він.

– Майже щодня. – Ліліан показала листа. – Післязавтра бал на мою честь у стрийка Ґастона. Ти хочеш бути запрошеним?

– Ні.

– Добре. Зрештою, це суперечило б меті обіду: знайти для мене багатого жениха. А може, ти багатий?

– Я буваю багатий лише на кілька тижнів. Якщо знайдеться досить багатий жених, ти вийдеш за нього?

– Налий мені вина, – відповіла вона, – і не мели дурниць.

– Від тебе всього можна чекати.

– Відколи?

– Я багато думав про тебе.

– Коли?

– Уві сні. Твої вчинки ніколи не можна передбачити. Ти підкоряєшся особливим, невідомим мені законам.

– Добре, що ти думав про мене, – сказала Ліліан. – Це ніколи не зашкодить. Що ми робитимемо пополудні?

– Сьогодні вдень ти поїдеш зі мною в готель «Ріц». Там я тебе посаджу хвилин на п’ятнадцять у холі, в якомусь затишному куточку, і дам кілька журналів, а сам переодягнуся. Потім ми пообідаємо на зло дядькові Ґастону. – Вона подивилася у вікно й нічого не відповіла. – Якщо хочеш, я згоден піти з тобою перед цим у каплицю Сен-Шапель, або в собор Паризької Богоматері, або навіть у музей. Найнебезпечніше те, що в тобі уживаються і синя панчоха, і грецька гетера часів занепаду, яку доля закинула до Візантії. Загалом я готовий на все, можу вирушити на Ейфелеву вежу або прогулятися Сеною на пароплавчику.