Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Не тому. Свята, як би це трохи краще висловитися, навівають на мене меланхолію. Влаштовуючи їх, завжди хочеш щось забути. Але забути не вдається.

– Я нічого не хочу забути.

– Невже? – ввічливо запитав Леваллі.

– Тепер уже ні, – відповіла Ліліан.

Леваллі посміхнувся.

– У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?

– Якої таємниці?

– Навіщо ми живемо.

– А ми живемо?

– Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу. Італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.

– А хто є? – зауважила Ліліан. – Навіть конюхи – і ті не завжди веселі.

Почувши, що наближається авто Клерфе, вона посміхнулася.

– Кажуть, – продовжував Леваллі, – що остання власниця цієї вілли наказувала вранці убивати своїх коханців. Вона була романтиком і не могла примиритися з розчаруванням після ілюзій ночі.

– Як складно! – вигукнула Ліліан. – Невже вона не могла просто виганяти їх на світанку? Або ж піти самій?

Леваллі взяв її під руку.

– Відхід не завжди найпростіший, адже від себе самого не сховаєшся.

– Це завжди просто, якщо пам’ятаєш, що бажання володіти людиною тільки обмежує, і що не можна нічого затримати, навіть самого себе.

Вони наблизились до музикантів.

– Ви не хочете володіти жодною власністю? – запитав Леваллі.

– Я хочу володіти всім, а тому не володію нічим. Що майже те саме.

– Майже! – Він поцілував їй руку. – А тепер я проведу вас до тих кипарисів. Ми влаштували біля них танцювальний майданчик зі скляною підлогою, освітленою знизу. Я бачив ці майданчики в літніх ресторанах на Рив’єрі та скопіював. А ось і ваші кавалери – тут половина Неаполя, Палермо й Рима. – Відтак він підійшов до Клерфе і сказав: – Можна бути глядачем або брати участь у грі. Або одне і друге. Я бажаю бути глядачем. Хто робить обидві речі нараз, робить їх недосконало.

Вони сиділи на терасі, спостерігаючи за жінками, які танцювали перед кипарисами на освітленій скляній підлозі. Ліліан танцювала з князем Фіолою.

– Як полум’я, – сказав Леваллі, звертаючись до Клерфе. – Подивіться, як вона танцює. Ви пам’ятаєте помпейські мозаїки? Жінки, створені мистецтвом, тому такі прекрасні, що все випадкове в них відкинуто! Зображена лише їхня краса. Ви бачили картини в палаці легендарного Міноса на Криті? Бачили зображення єгиптянок часів Ехнатона? Пам’ятаєте цих спорзних танцівниць і юних цариць, з вузькими обличчями й видовженими очима? В усіх у них бушує вогонь. А тепер подивіться на танцювальний майданчик. На цьому лагідному штучному вогні з пекла родом, що повстав зі скла, електрики й техніки, ці жінки здаються пурхаючими в повітрі – тому-то я наказав усе так облаштувати: штучне пекельне світло, яке, здається, палає під сукнями й піднімається по них угору язиками полум’я, що б’є знизу, і зимне світло місяця, яке разом із блиском зірок спочиває на їхніх плечах і скронях. З цієї алегорієї можна за бажанням посміятися, але можна й поміркувати кілька хвилин. Вони просто прекрасні, ці жінки, які не дозволяють нам стати напівбогами, перетворюючи нас на батьків родин, бюргерів, годувальників, піймавши нас на ілюзію, що зроблять з нас богів. Хіба вони не прекрасні?

– Вони прекрасні, Леваллі.

– У кожній від народження сидить друга Цирцея. Іронія полягає в тому, що вони самі ніколи в це не повірять. У них горить полум’я молодості, але за ними вже танцює невидима тінь – тінь міщанства й тих двадцяти фунтів майбутнього надлишку ваги, сімейної нудьги, обмежених амбіцій, прагнень і цілей, утоми, сідання для відпочинку, нескінченної одноманітності й невблаганної старості. Тільки одній із них усе це не загрожує, тій, що танцює з Фіолою, тій, яку ви сюди привезли. Де ви її знайшли?

Клерфе знизав плечима.

– Дотримуючись вашого стилю, скажу, що знайшов біля брам Аїду. Уперше за багато років я бачу вас у такому ліричному настрої.

– Не так часто є змога піддатися йому. Біля брам Аїду. Не буду вас більше розпитувати. Цього досить, щоб збудити уяву. Ви знайшли її в сірих сутінках безнадійності, з яких вдалося вирватися тільки одному смертному – Орфею. Можливо. Але, як це не парадоксально, за те, що Орфей хотів врятувати з пекла жінку, йому довелося заплатити дорогою ціною – ще страшнішою самотністю. А ви готові платити за це, Клерфе?