Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас йому здалося неймовірно важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні й години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає. Але він також знав, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Він не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно – несподівано між одним подихом і другим. У чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке та звичне, а зараз між ними виросла скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Вони ще дивилися на себе, але вже не розумілися, відчували взаємність, проте говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку й у кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

– Адью, Ліліан, – сказав.

– Вибач мені, Борісе.

– У коханні нема чого вибачати.

Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.

– Я бачив вас учора ввечері в хаті рятувальників, – сухо мовив він.

Ліліан кивнула.

– Ви ж знаєте, що вам заборонено виходити?

– Так, знаю.

По блідому обличчю Далай-лами пробігла рожева тінь.

– Отже, вам байдуже, чи підкоряєтесь ви цій забороні, чи ні. У такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке краще вам відповідатиме.

Ліліан не ризикнула відповісти, іронія була надто виразна.

– Я розмовляв зі старшою сестрою, – сказав Далай-лама, сприйнявши її мовчання за прояв страху, – вона сказала, що це вже не вперше. Вона вас часто застерігала, але ви не брали цього до серця. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.

– Розумію, – перебила його Ліліан. – Сьогодні пополудні я покину санаторій.

Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.

– Аж так не кваптеся, – відказав він за хвилю. – Прошу вас ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. Чи, може, ви вже це зробили?

– Ні.

Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити їй.

– Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк? – запитав він нарешті.

– Коли я робила все, що рекомендовано, мені теж не ставало краще.

– Але коли комусь часом стане гірше, то це ж не привід, щоб переривати лікування, – розгнівався професор. – Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!

Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так її не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.

– Безглуздий порив до самогубства! – скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. – Будь ласка, вибийте собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! – Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. – Ну, а тепер прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.

Ліліан вивільнилася з-під його руки.

– Я певна, що й далі порушувала б розпорядок, – сказала спокійно. – Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.

Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки – додали їй упевненості й рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо в неї вже не залишалося свободи вибору. Вона почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, як тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само як наказ про наступ уже містить у собі й уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.

– Не завдавайте собі клопоту! – вигукнув Далай-лама. – Адже тут майже нема інших санаторіїв – куди ви переїдете? До пансіонату?

Він стояв перед нею, цей великий, добрий бог санаторію, і починав втрачати терпіння, бо ця норовлива кішка упіймала його на слові, щоб тепер змусити взяти його назад.

– Кілька наших правил існують лише у ваших інтересах, – гарячкував він далі. – До чого б ми докотилися, якби запанувала анархія? А як же інакше? Адже тут не в’язниця! Чи ви іншої думки?

Ліліан посміхнулася.

– Уже ні, – сказала вона. – І я вже не ваша пацієнтка. Ви знову можете зі мною розмовляти, як із жінкою, а не як з дитиною чи арештантом.