Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

– Коли завтра вирушаємо? – поцікавилася вона у Клерфе.

– Коли захочете, – відказав той. – О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.

– Не обов’язково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?

– Близько четвертої.

– Я можу бути готова о четвертій.

– Добре. Я приїду по вас.

– Ви не мусите про мене піклуватися, – сказала Ліліан. – Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… – шукала вона в пам’яті відповідне слово.

– …Як хтось, хто подорожує автостопом? – запитав Клерфе.

– Так, саме так.

Ліліан, відчуваючи трем, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, – подумала. – Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього – буденний учинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба хіба що зазнати аварії на перегонах, щоб він так вважав». На свій подив, вона відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Це дивним чином робило її щасливою. Вона мала враження, ніби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла – замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом із хмарами й долинами, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом у руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.

Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.

– Ти пакуєшся, душко? Так рано?

– Так, Борісе, пакуюся.

– Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.

Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.

– Я йду, Борісе, – вона боялася цієї розмови. – Цього разу я відходжу насправді!

Він сперся на двері та стежив за нею. Сукні та плащі лежали на ліжку, а светри й нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.

– Я справді їду, – нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.

Боріс кивнув.

– Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.

– Борісе! – вигукнула Ліліан. – Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.

– Завтра?

– Ні, сьогодні. – Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. – Я їду, – сказала рішучим тоном. – Сьогодні. З Клерфе.

Ліліан зауважила, як його очі змінилися.

– З Клерфе?

– Так. – Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. – Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.

– Протистояти й мені?

– І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.

Волков ступив на середину покою.

– Ти не можеш їхати, – сказав.

– Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, – вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. – Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.

«Безнадійна справа, – подумав Волков. – Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі – ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.