Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки й вуаль. Долорес Пальмер вдягла китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк – світло-голубі штани й короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.

Ліліан була дуже схвильована і вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав із-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, наче то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.

У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.

– Що будете пити? – запитав Клерфе. – Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.

– Добре, – сказала Ліліан, – хай буде. Коли ви завтра їдете?

– На світанку.

– Куди?

– До Парижа. Поїдете зі мною?

– Так, – відказала Ліліан.

Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

– Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

– Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

– Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

– А потім?

– До Женеви.

– А потім?

– До Парижа.

– Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

– Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.

– А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?

Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.

– За день можна доїхати, – сказав він. – Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.

– Я можу їх побачити з вікна авта.

На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.

– О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!

– Де?

– У дверях. Щойно прийшов.

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.

– Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?

– Просто нічого, – мовила Ліліан.

– Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?

– Ні.

– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.

– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.

– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.

Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.

– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.

Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

– Ні, – відказала вона. – Я зостануся тут.

Лещетарі збиралися виходити.

– Ви з ними не збираєтеся з’їхати? – запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.

– І не думаю. Для мене це надто небезпечно.

Долорес вибухнула сміхом.

– Він має рацію, – сказав Ґольманн. – Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.

– А якщо опанував? – запитала Ліліан.

– Тоді ще небезпечніше, – відповів Клерфе. – Бо людина стає легковажною.

Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть з’їжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.