Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– А тобі цього мало? – Нойбауер знав, що його слів було недостатньо, а тому різко відповів запитанням на запитання.

Дружина витріщилась на нього водянистими світло-блакитними очима.

– Так! – раптом завищала вона. – Мало! Це просто балачки! Порожній звук! Ми вже всяке чули! Спершу нам розповідали, що ми такі сильні, що ворожі літаки не насміляться з’явитися в небі над Німеччиною, а вони таки з’явилися. Тоді казали, що вони більше не повернуться, бо віднині ми збиватимемо їх усіх іще на кордоні, натомість їх прилітає вдесятеро більше, а тривога не припиняється. І ось врешті вони дісталися до нас тут, а тоді приходиш ти і самовдоволено заявляєш, що вони не повернуться, що ми їм покажемо! Як нормальна людина має в таке повірити?

– Сельмо! – Нойбауер кинув погляд на портрет фюрера, підскочив до дверей і затраснув їх.

– Прокляття! Опануй себе! – шипів він. – Ти що, здуріла, кричиш як навіжена. Хочеш біду накликати на наші голови?

Він стояв впритул до неї. З-за її товстих плечей відважними очима фюрер і далі дивився на ландшафт Берхтесґадена. На мить Нойбауер майже повірив, що він усе чув.

Сельма фюрера не бачила.

– Здуріла?! – верещала вона. – Хто тут здурів? Не я точно. Ми чудово жили до війни, а зараз? Зараз що? Цікаво, хто тут здурів?

Нойбауер вхопив її обома руками за плечі й затряс так, що голова метлялась туди-сюди і вона не могла більше кричати. Зачіска розсипалася, кілька гребінців випало, вона захлинулася й закашлялась. Тоді відпустив, жінка мішком впала на шезлонг.

– Що з нею? – спитав у доньки.

– Нічого такого. Мама дуже схвильована.

– Чого? Нічого ж не сталося.

– Нічого не сталося?! – знову заголосила жінка. – Звісно, з тобою там нагорі нічого не сталося! Але ми тут самі…

– Прокляття! Тихіше! Чого верещиш?! Невже я для того п’ятнадцять років пахав як віл, аби ти своїм вереском вмить все зруйнувала? Думаєш, мало охочих забрати моє місце?

– Тату, це перше бомбардування, – спокійно сказала Фрея Нойбауер. – Досі тут були лише повітряні тривоги. Мама призвичається.

– Перше? Звичайно ж, перше! Ми мали б тішитися, що поки нічого такого не траплялося, а не викрикати дурниці.

– Мама знервувалася, але вона звикне.

– Знервувалася?! – спокій доньки дратував Нойбауера. – А хто не нервовий? Думаєш, я не знервувався? Треба вміти себе опанувати. Інакше чим то все скінчиться?

– Тим самим! – Його дружина сміялася. Лежала на шезлонзі, ноги, взуті в рожеві шовкові капці, розкинулися. Їй здавалося, що рожеве і шовк – це дуже вишукано. – Нервова! Звикне! Тобі добре казати!

– Мені добре? Чого це?

– Бо тобі ніщо не загрожує.

– Що?!

– Тобі ніщо не загрожує. А ми тут сидимо в пастці.

– Це вершина глупства! Тут всі рівні. То чому зі мною нічого не може статися?

– Бо ти в тому твоєму таборі на горі в безпеці.

– Що? – Нойбауер кинув сигару на підлогу і розтоптав її. – В нас немає таких підвалів, як цей. – Це була брехня.

– Бо вам вони і не потрібні. Ви ж за межами міста.

– Наче це має значення! Бомбам однаково, куди падати.

– Табір ніхто не бомбардуватиме.

– Так? Це щось нове. Звідки ти знаєш? Може, американці розкидали з повітря листівки? Чи тебе особисто повідомили по радіо?

Нойбауер подивився на доньку. Сподівався, їй сподобається жарт. Але Фрея перебирала китиці плюшевого обруса на столі поруч із шезлонгом. Натомість обізвалася дружина.

– Своїх вони не бомбардуватимуть.

– Маячня! В нас нема жодного американця, жодного англійця. Лише росіяни, поляки, балканська наволоч, німці – вороги батьківщини, євреї, зрадники і кримінальні злочинці.

– Росіян, поляків і євреїв вони не бомбардуватимуть, – вперлася Сельма.

Нойбауер різко обернувся.

– Ти добре поінформована, – тихо і дуже роздратовано сказав він. – Зараз я тобі скажу щось важливе. Вони не мають поняття, що там на горі за табір, зрозуміла? Вони бачать лише бараки і спокійно можуть вважати, що це бараки військових. Бачать казарми. Наші СС-казарми. Бачать споруди, де працюють люди. Це для них фабрики, а отже – цілі. Там, на горі, у сто разів небезпечніше, ніж тут. Тому я й не хотів, щоби ви там жили. Тут, у долині, немає поруч жодної фабрики і жодної казарми. Второпала врешті-решт?

– Ні.

Нойбауер втупився поглядом у дружину. Такою він Сельму не бачив іще ніколи і не розумів, що з нею діється. Це не могло бути просто зі страху. Йому раптом здалося, ніби сім’я від нього відвернулася, ще й у момент, коли вони мали б стояти один за одного. Він знову роздратовано подивився на доньку.