Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Берґер розвернувся і вузьким проходом рушив назад. Він мусив переступати через людей, які лежали на землі, і скидався при цьому на птаха марабу, що чалапає по болоті. 509 ішов за ним.

– Берґере, – прошепотів, щойно вони вибралися з проходу.

Берґер зупинився. 509 затримав дихання.

– Ти справді в це віриш?

– У що?

509 не наважувався повторити. Йому здавалося, що все розвіється, мов сон.

– У те, що ти говорив Ломаннові?

Берґер поглянув на нього і сказав:

– Ні.

– Ні?

– Ні, не вірю.

– Але ж, – 509 сперся на сусідні нари, – нащо ж ти це сказав?

– Я сказав це для Ломанна. Але сам не вірю. Не буде ніякої помсти. Жодної помсти, жодної.

– Але ж місто, місто ж таки горить!

– Місто горить. Уже горіло багато інших міст. Це нічого не означає, нічогісінько.

– Мусить означати.

– Нічого це не означає! Нічого! – рішуче відрубав Берґер з розпачем людини, яка вже поховала усі надії. Блідий череп хитався, з запалених очниць текли сльози. – Горить маленьке містечко. Який це має стосунок до нас? Жодного! Нічого не зміниться! Ані на крихту!

– Кількох вони точно розстріляють, – промовив з землі Агасфер.

– Заткнись! – вигукнув голос із темряви. – Заткайте врешті свої прокляті пащеки!

509 сів на своє місце коло стіни. Над його головою було вікно, одне з небагатьох у бараці. Вузьке, високо в стіні, зараз пропускало трохи сонця. Світло сягало до третього ряду нар, а далі – постійна темрява. Барак звели лише рік тому. 509 працював на будівництві, тоді ще в трудовому таборі. Це був старий дерев’яний барак зі зліквідованого концентраційного табору в Польщі. Одного дня чотири бараки розібрали, привезли на місцевий вокзал, звідти вантажівками доставили в табір і звели наново. Від них смерділо блощицями, страхом, брудом і смертю. З них зробився Малий табір. Туди запхали наступну чергу непрацездатних, приречених в’язнів зі Сходу і покинули самих на себе. За кілька днів можна було забирати трупи. На їхнє місце спроваджували нових хворих, скалічених, немічних та інших непрацездатних в’язнів, і Малий табір став таким собі конвеєром смерті.

Косим прямокутником на стіну праворуч від вікна лягло сонце. Висвітило написи й імена. Їх залишили колишні в’язні цього барака в Польщі та Східній Німеччині. Писали олівцем або видряпували на дереві дротом чи цвяхом.

Частину з них 509 знав. Знав, що вершина чотирикутника зараз висвітлює ім’я, обрамлене глибокими штрихами, – Хаїм Вольф, 1941, – мабуть, Хаїм Вольф написав його, коли взнав, що має померти, а лінії довкола імені додав, аби ніхто з його родини не приєднався до нього. Хотів, аби це було остаточно, аби помер лише він, лише він один. Хаїм Вольф, 1941, а довкола щільна й глибока рамка ліній, аби годі було вписати ще хоч одне ім’я – останнє заклинання долі, заклинання батька, який сподівався, що його сини будуть врятовані. Але знизу, впритул до рамки з ліній, так, ніби хотіли втиснутися в неї, були ще два імені: Рубен Вольф і Мойше Вольф. Перше – незграбним школярським почерком, друге – рівними косими літерами, приречено і безсило. А поруч іншою рукою приписка: усі в газовій камері.

Нижче, трохи навскоси, над сучком у стіні, було надряпано цвяхом: Йоз. Майєр і Lt. d. R. EK 1 amp; 2. Розшифровувалось це так: Йозеф Майєр, лейтенант запасу, кавалер ордена Залізного Хреста першого і другого ступеня. Очевидно, Майєр не міг про це забути, це затруювало його останні дні. У Першу світову він був на фронті; став офіцером і отримав відзнаки, а позаяк був євреєм, то мав зробити для цього вдвічі більше, ніж будь-хто інший. А згодом, позаяк був євреєм, його заарештували і знищили, як блощицю. Він був переконаний: щодо нього чиниться більша несправедливість, ніж до інших, саме через його заслуги в армії. Він помилявся. Йому випала просто важча смерть. Несправедливість була не в літерах, які він приписав до свого імені. Вони були лише жалюгідною іронією.

Прямокутник сонця рухався далі. Хаїм, Рубен і Мойше Вольф, по яких він ковзнув вершечком, знову зникли в темряві. На світло випливли два нові написи. Один складався лише з двох літер: Ф. М. Той, хто надряпав їх цвяхом на стіні, не надавав собі такого великого значення, як лейтенант Майєр. Навіть власне ім’я стало йому майже байдужим, але сходити зі світу, не залишивши й знаку по собі, він не хотів. А нижче було повне ім’я, написане олівцем: Тев’є Ляйбеш зі своїми. Поруч, поспіхом, початок єврейської молитви кадіш: Jis gadal.

509 знав, що за кілька хвилин світло дійде до іншого затертого напису: «напишіть Леї Занд – Нью-Йорк —». Назву вулиці годі було відчитати, далі йшло «бать —», тоді був кусень, де дерево прогнило, а потім виднілося «помер. Шукайте Лео». Виглядало, що Лео врятувався; але той, хто писав, даремно старався. Жоден із численних в’язнів барака ніколи б не повідомив Лею Занд у Нью-Йорку. Живим звідси не вийшов ніхто.