Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Він поглянув на Вестгофа і Бухера. Ті не відповіли.

– Ти ж знаєш, що це заборонено, – сказав врешті Агасфер. – Під час тривоги.

– Тривога закінчилася.

– Ще ні.

– Вже. Літаки полетіли. Вони бомбардували місто.

– Скільки можна це повторювати? – гаркнув хтось із темряви.

Агасфер підвів голову:

– Може, вони в покарання розстріляють пару дюжин наших.

– Розстріляють? – захихотів Вестгоф. – Відколи це тут розстрілюють?

Вівчур загавкав. Агасфер вхопив його міцніше.

– У Голландії після бомбардувань розстрілювали зазвичай від десяти до двадцяти політичних. Аби дурниці голови не чіплялися.

– Ми не в Голландії.

– Я знаю, я лише сказав, що в Голландії розстрілювали.

– Розстріляють! – зневажливо кинув Вестгоф. – Ти що, солдат, щоб мати такі почесті? Тут вішають і забивають до смерті.

– Для різноманітності можуть і розстріляти.

– Позатикайте свої кляті пащеки, – пролунав з темряви той самий голос.

509 присів коло Бухера і заплющив очі. Він досі бачив дим над містом і чув глухий гуркіт вибухів.

– Як гадаєте, нині нас годуватимуть? – спитав Агасфер.

– Якого чорта! – пролунав голос із темряви. – Що тобі ще треба? Спершу подавай розстріл, а тепер іще й їжу!

– Єврей мусить мати надію.

– Надію! – знову захихотів Вестгоф.

– А що нам залишається? – спокійно спитав Агасфер.

Вестгоф раптом почав схлипувати. Доведений до безумства від такого життя, він вже не міг себе контролювати.

509 розплющив очі.

– Мабуть, сьогодні ввечері залишимося голодні. Кара через бомбардування.

– Ти, зі своїм клятим бомбардуванням! – закричав чоловік із темряви. – Стули врешті пельку!

– Хтось має щось з’їсти? – спитав Агасфер.

– Господи! – Голос у темряві захлинувся від безглуздості запитання.

Агасфер не звертав уваги.

– У Терезієнштадті хтось мав кавальчик шоколаду і забув про це. Сховав його одразу після поступлення в табір. Молочний шоколад з автомату із зображенням Гінденбурґа на обгортці.

– Може, ще й паспорт? – заскрипів голос.

– Ні, але на тому шоколаді ми прожили два дні.

– Хто то так викрикає? – спитав 509 у Бухера.

– Хтось із тих, що прибули вчора. Новенький. Скоро заспокоїться.

Агасфер прислухався.

– Минулося.

– Що?

– На вулиці. Відбій тривоги. Останній сигнал.

Раптом стало дуже тихо. А тоді почулися кроки.

– Сховайте вівчура, – прошепотів Бухер.

Агасфер запхав божевільного між ліжка.

– Місце! Тихо! – Він надресирував вівчура слухатися команд. Якби СС його виявили, божевільний не мав би шансів, йому б одразу зробили смертельну ін’єкцію.

Бухер повернувся від дверей.

– Це Берґер.

Др. Ефраїм Берґер був маленьким чоловіком з покатими плечима і цілковито лисою яйцеподібною головою. Його очі сльозилися від запалення.

– Місто горить, – мовив він, щойно зайшов.

509 встав.

– А ті щось про це кажуть?

– Не знаю.

– Як-то – не знаю, ти ж мусив щось чути.

– Не чув нічого, – стомлено відповів Берґер, – щойно пролунали сирени, вони припинили спалювати.

– Чому?

– Звідки я можу знати? Був наказ, та й по всьому.

– А СС? Ти щось бачив?

– Ні.

Берґер пройшов між рядами нар вглиб барака. 509 провів його поглядом. Він так чекав Берґера, хотів з ним поговорити, а виглядає, що той байдужий до подій, як і всі інші. Він цього не розумів.

– Не хочеш вийти? – спитав він Бухера.

– Ні.

Бухерові було двадцять п’ять років, сім із них він сидів у таборі. Його батько був редактором соціал-демократичної газети, цього вистачило, аби посадити сина. Коли він звідси вийде, – думав 509, – то зможе прожити ще років сорок. А мені вже п’ятдесят. Мені залишилося десять, щонайбільше двадцять років. – Він витяг з кишені тріску дерева і почав її жувати. – І чого я про таке думаю?»

Повернувся Берґер.

– 509, з тобою хоче поговорити Ломанн.

Ломанн лежав у глибині барака на нижніх нарах, просто на голих дошках. Він сам так захотів. Страждав на тяжку дизентерію і вже не міг вставати. Вважав, що так хоч трохи чистіше. Але чистіше не було. Усі звикли. Пронос був у всіх – у когось сильніший, у когось слабший. Для Ломанна це була тортура. Він лежав на смертному одрі й вибачався щоразу, коли його нутрощі скручувало. Обличчя мав таке сіре, що скидався на знекровленого негра. Він поворушив рукою, і 509 схилився над ним. Очні яблука Ломанна блискали жовтизною.

– Бачиш? – прошепотів він і широко відкрив рот.

– Що? – 509 дивився на синє піднебіння.