Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Альфреде, давай через Гакенштрассе! – вигукнув він. – Тут ми не проїдемо!

Шофер розвернувся. Авто робило великий гак південною частиною міста. Тут будинки з невеличкими садками мирно ніжилися у променях сонця. Дув північний вітер, повітря було чисте й прозоре. Щойно вони опинилися на іншому березі ріки, знову з’явився горілий запах, він посилювався і врешті висів над вулицями, мов важкий осінній туман.

Нойбауер посмикував свої коротко, як у фюрера, підстрижені вусики. Колись вони були вправно закручені догори, як у Вільгельма ІІ. «Кляті спазми в шлунку! Сельма! Фрея! Чудовий будинок!» І живіт, і груди – все стало шлунком.

Об’їжджати довелося ще двічі. В одному місці дорогу перегородив розбомблений магазин меблів. Фасад обвалився, частина меблів іще була на поверхах, решта розлетілася на всі боки і горіла на уламках стін. Потім була перукарня, тут на руїнах плавилися викинуті вибуховою хвилею воскові манекени.

Врешті машина звернула на Лібіґштрассе. Нойбауер вихилився з авто. Ось він, його будинок! Квітник перед хатою! На газоні теракотовий гном і такса з червоної порцеляни. Неушкоджені! Всі шибки цілі! Шлунок відпустило. Він піднявся сходами і прочинив двері. «Пощастило, – подумав він. – Пронесло, але ж так і має бути!» З якого дива саме йому мало б щось статися?

Він повісив фуражку на оленячі роги і зайшов у вітальню.

– Сельмо! Фреє! Де ви?

Ніхто не озивався. Нойбауер перетнув кімнату і рвучко прочинив вікно. В саду за будинком працювали двоє російських полонених. Вони на мить підняли очі й квапно знову взялися до роботи.

– Гей ви, більшовики!

Один росіянин припинив копати.

– Де моя сім’я? – прокричав Нойбауер.

Чоловік відповів російською.

– Покинь свою собачу мову, кретине! Ти знаєш німецьку! Може, вийти і навчити тебе?

Росіянин витріщився на нього.

– Ваша дружина в підвалі, – промовив хтось за спиною Нойбауера.

Він обернувся. Це була служниця.

– В підвалі? Ну так, звісно. А де були ви?

– На вулиці, виходила лише на мить! – Дівчина стояла в дверях, обличчя розпашіле, очі блищать, ніби прийшла з весілля.

– Кажуть, вже сто загиблих, – торохкотіла вона. – На вокзалі, мідному заводі, в церкві.

– Тихо! – перебив її Нойбауер. – Хто каже?

– Люди на вулиці.

– Хто конкретно? – Нойбауер зробив крок вперед. – Антидержавні промови! Хто це сказав?

Дівчина відступила.

– На вулиці, не я, хтось, всі…

– Зрадники! Покидьки! – Нойбауер шаленів. Врешті з’явилася нагода спустити гнів. – Банда! Свині! Аби лиш поскиглити! А ви? Що вам треба на вулиці?

– Мені? Нічого.

– Втекли зі служби? Розносите плітки і брехні! Ми про все довідаємось! Ми наведемо лад! Жорстко наведемо! Марш на кухню!

Дівчина побігла до роботи. Нойбауер засопів і зачинив вікно. «Минулося, – подумав він. – Звісно, вони в підвалі. Міг би й здогадатись». Він витягнув сигару і закурив. Тоді розгладив кітель, напнув груди, подивився в дзеркало і спустився вниз.

Його дружина і донька сиділи в одному шезлонзі під стіною. Над ними в широкій золотій рамі висів кольоровий портрет фюрера. У 1940 році підвал переобладнали у бомбосховище. Нойбауер будував його, аби лише продемонструвати патріотизм і стати зразком для інших. Ніхто ніколи серйозно не думав, що Німеччину бомбардуватимуть. Ґерінґ урочисто пообіцяв: якщо за наявності Люфтваффе ворожа авіація зважиться на авіаудари, то з цього моменту кожен зможе називати його Майєр; це запевнення переконало кожного чесного німця. На жаль, не так сталося, як гадалося. Типовий приклад підступності плутократів та євреїв: вдавати з себе слабших, ніж є насправді.

– Бруно! – Сельма Нойбауер підвелася і почала схлипувати. Це була товста блондинка в халаті лососевого кольору з мереживного французького шовку. В 1941 році Нойбауер привіз його з відпустки в Парижі. Її щоки двигтіли, а замалий рот жував слова.

– Вже все, минулося. Заспокойся, Сельмо.

– Минулося? – Вона жувала слова, наче їла великий кьоніґсберзький биток. – Але чи надовго?

– Назавжди. Їх немає. Напад відбито. Вони більше не повернуться.

Сельма Нойбауер щільніше загорнула халат на грудях.

– Хто сказав, Бруно? З чого ти це взяв?

– Ми збили принаймні половину. Вони не наважаться повернутися.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю і все. Цього разу вони заскочили нас зненацька. Надалі ми краще пильнуватимемо і будемо готові.

Жінка припинила жувати.

– Це все? – спитала вона. – Це все, що ти можеш нам сказати?