Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– А ти? – запитав. – Що ти про це думаєш? Чого сидиш, мов води в рот набрала?

Фрея Нойбауер встала. Худа двадцятирічна дівчина з жовтуватим обличчям і опуклим чолом не була схожа ні на батька, ні на матір.

– Я думаю, мама вже заспокоїлась, – сказала вона.

– Що?

– Думаю, вже заспокоїлась.

Нойбауер мовчки тримав паузу. Чекав, чи дружина щось скаже.

– От і добре, – підсумував він.

– Може, підемо нагору? – спитала Фрея.

Нойбауер кинув на Сельму недовірливий погляд. Він у ній сумнівався. Мусить їй пояснити, щоб у жодному разі ні з ким не розмовляла. Навіть зі служницею. Передовсім з нею. Донька його випередила:

– Тату, нагорі буде краще, більше повітря.

Нойбауер досі вагався. «Лежить, як мішок борошна, – подумав він. – Чого вона досі не скаже нічого путнього?»

– Мені треба в ратушу. На шосту. Телефонував Дітц, маємо обговорити ситуацію.

– Все буде добре, тату. Все гаразд. Ми ще маємо приготувати вечерю.

– От і чудово.

Нойбауерові полегшало. Принаймні донька зберегла світлу голову, на неї можна покластися. Його плоть і кров. Він наблизився до дружини.

– Гаразд, Сельмо, забудьмо про це, добре? Всяке буває, врешті, яке це має значення.

Він подивився на неї з холодною усмішкою.

– То як? – повторив він.

Дружина не відповіла. Він обійняв її товсті плечі і погладив.

– Тоді йдіть і зготуйте вечерю, обов’язково щось смачне, нині ми досить натерпілися.

Сельма байдуже кивнула.

– Оце я розумію. – Нойбауер бачив, що справді минулося.

Донька була права. Сельма вже не городитиме дурниць.

– Дівчата, зготуйте щось смачнюще. Сельмочко, я ж роблю все лише заради вас, щоб будинок був гарний, з міцним підвалом та гарним садочком, і ви не мусили жити поруч із тими брудними бандитами. Я ж щотижня ночую з вами кілька ночей, ми одна команда і мусимо триматися разом. Придумайте на вечерю щось особливе, покладаюся на ваш смак. І принесіть з підвалу пляшку французького шампанського, гаразд? У нас же його ще досить?

– Так, – відповіла дружина, – шампанського в нас досить.

– І ще одне, – різко мовив ґрупенфюрер Дітц. – До мене дійшли чутки, що деякі панове мають намір відіслати свої родини на село. Це правда?

Усі мовчали.

– Про це не може бути й мови, я цього не допущу. Ми офіцери СС і повинні бути зразком. Якщо ми почнемо вивозити свої родини з міста до загального наказу про евакуацію, це можуть хибно витлумачити. Цим негайно скористаються скиглії і критиканти. Тому я вимагаю, аби без мого відома нічого подібного не відбувалося.

Високий і стрункий, він стояв у своїй елегантній уніформі і дивився на групу. Кожен мав рішучий і невинний вигляд. Про евакуацію сімей думали майже всі, але ніхто не виказав себе навіть поглядом. Кожен думав те саме: Дітцові добре, його родини в місті немає. Він із Саксонії, і єдина його турбота – виглядати, мов справжній прусський гвардійський офіцер. Це було дуже просто. Коли не йдеться про тебе, можна з великим запалом роздавати розпорядження і накази.

– У мене все, панове, – сказав Дітц. – Дозволю собі нагадати: наша найновіша таємна зброя вже поставлена на конвеєр. Бомби V-1 проти неї безсилі, якими б дієвими вони не були. Лондон лежить у руїнах. Англія під постійним обстрілом. Ми утримуємо головні порти Франції. Армія загарбників має величезні проблеми з постачанням. Контратака виштовхне ворога в море, її саме готують. Ми накопичили величезні резерви. А наша нова зброя – докладніше про неї сказати не можу, але знаю з найвищих компетентних джерел, за три місяці перемога буде за нами. Мусимо протриматися три місяці. – Він викинув руку вперед. – До роботи! Хайль Гітлер!

– Хайль Гітлер! – прогриміла група.

Нойбауер вийшов із ратуші. «Про Росію не сказав ні слова, – подумав він. – І про Райн. Не згадав прорив Західного Валу. Протриматися – йому легко говорити. За душею нічого. Фанатик. У нього, на відміну від мене, немає магазину біля вокзалу. І частки в меллернській газеті. Навіть землі нема. А у мене все це є. Якщо все злетить в повітря, хто мені це відшкодує?»

Раптом вулиця заповнилася людьми. На площу перед ратушею набилася маса народу. На зовнішніх сходах змонтували мікрофон, мав виступати Дітц. З фасаду на натовп дивилися усміхнені кам’яні обличчя Карла Великого і Гайнріха Лева. Нойбауер сів у «мерседес».

– Альфреде, давай на Герман-Ґерінґ-штрассе.

Універмаг Нойбауера був на розі Герман-Ґерінґ-штрассе і Фрідріхсалеє. Велика споруда з магазином модного одягу на першому поверсі. Два верхні поверхи займали бюро.