Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти вже не нагадували квітів: зіткнувшись зі смертю, вони справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відчинивши двері на балкон, вона обережно вхопила папір, а через папір гілку й викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.
Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси та звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер Ліліан упізнала й нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Вона мусить довідатись! Негайно!
Спливло кілька хвилин, перш ніж він підійшов до телефону.
– То ви прислали мені рукавичку? – запитала Ліліан.
– Так. Ви забули її в барі.
– А квіти також від вас? Ці орхідеї?
– Так. Ви не бачили моєї картки?
– Ні! – Ліліан ковтнула слину. – Ще ні. Звідки ви взяли квіти?
– З квітникарні, – відказав Клерфе, не приховуючи подиву. – Чому ви питаєте?
– У селі?
– Так, але що ж таке? Хіба вони були крадені?
– Ні. Хоча, може, й так. Я не знаю, – Ліліан замовкла.
– Я можу приїхати? – запитав Клерфе.
– Так. За годину… тоді тут буде спокійніше.
Ліліан, полегшено зітхнувши, поклала слухавку. Дякувати Господу, то був той, кому не треба нічого пояснювати. Той, кому вона була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.
Клерфе чекав її біля бічних дверей.
– Ви не зносите орхідей? – здивувався він, показавши на сніг. Квіти й коробка ще лежали там.
– Де ви їх узяли? – поцікавилася Ліліан.
– З малої квітникарні внизу – недалко за селом. Чому ви запитуєте? Ці квіти зачаровані?
– Ці квіти… ці самі квіти… – сказала Ліліан із зусиллям, – я поклала вчора на труну моєї приятельки. Я бачила їх ще перед тим, як забрали труну. У санаторії не залишають квітів з домовин. Усе було забрано. Я запитувала в санітара. Усе відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином…
– До крематорію? – запитав Клерфе. – Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік від крематорію. Така вбога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді все ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні.
Ліліан витріщила на нього очі.
– Невже таке можливе?
– Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така виняткова, що ніхто з нею не рахуватиметься.
Клерфе взяв Ліліан під руку.
– І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися – бо якби ми цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.
Ліліан поглянула на квіти.
– Це огидно, – прошепотіла вона. – Украсти в померлої…
– Не менш і не більш огидно, ніж багато інших речей, – відказав Клерфе. – Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи в пошуках хліба й цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна й довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось вип’ємо.
Але вона й далі дивилася на квіти.
– Хай тут і залишаться?
– Авжеж. Вони не мають уже нічого спільного ані з вами, ані з померлою, ані зі мною. Завтра надішлю вам нові. З іншої крамниці.
Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді він звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спинився на орхідеях, і знав, що опісля той повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи не затоптати їх – але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.
Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись уперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плащ, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.
«У що влізаю, – подумав він. – І з ким? У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу