Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Не слухай мене, Борісе, – сказала Ліліан. – Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном – тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин у горах – погана новина.

У селі озвалися церковні дзвони. Волков підвівся й опустив сонцезахисну штору ще нижче.

– Єва Мозер виходить завтра, – сказав. – Здорова.

– Знаю. Вона виходила вже двічі.

– Цього разу справді здорова. Крокодилиця підтвердила це.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору й зупинилося. Вона здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков глянув через балкон униз і захрипло сказав:

– Сподіваюсь, він не збирається ковзатися на авті.

– Напевно. Чому ти так сказав?

– Бо він припаркувався на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

– То його справа. А, власне, чому ти його не терпиш?

– Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

– Ти? – сонно промовила вона. – Мабуть, багато років тому.

– Авжеж, – з гіркотою підтвердив Волков. – То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося під повіками. Потім устала й зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

– Мені здавалося, що хвилину тому ви спустилися вниз, – сказала вона, підсідаючи до нього. – Може, я галюциную?

– Анітрохи. – Заморгав він через яскраве світло. – То був Ґольманн. Я послав його до села, щоб купив пляшку горілки. Це найкращий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

– А тепер побачимо, що він зробить: чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи десь завіється.

– Завіється? Куди?

– Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. – Клерфе знову почав прислухатися. – Не повертається. Їде селом у бік озера й шосе. Ось погляньте, де він уже – за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

– Дякувати Богу? Ви збожеволіли? Посилаєте його в дорогу у відкритому спортивному авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

– Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

– А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

– Він одягнувся тепло. До того ж авто для гонщика – те саме, що для жінки вечірня сукня: якщо вона приносить їй приємність, то жінка ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

– А якщо все ж таки застудиться? Знаєте, що це означає у горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така Ліліан подобалася йому значно більше, ніж попереднього вечора.

– Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні й шовкових черевичках?

– То не має нічого спільного з Ґольманном!

– Напевно. А я вірю в терапію забороненого плоду. Досі я думав, що й ви також!

Ліліан отетеріла.

– Але не стосовно інших.

– Добре. Більшість людей вірять у її дієвість завжди тільки для інших. – Клерфе поглянув униз, у бік озера. – Він там! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні ввечері він буде іншою людиною.

– Де? У Цюріху?

– Усюди. Тут також.

– Сьогодні ввечері він лежатиме в ліжку з гарячкою.

– Не думаю. А якщо навіть і так, краще щоб він мав трохи гарячки, ніж щоб з опущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка, бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її він також вважає калікою? Вона згадала вечір у барі, коли Клерфе розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді він не говорив про каліку?

– Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, – сказала вона непривітно. – Але я певна, що це вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, зате перед тим ще раз сів за кермо спортивного авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала за свої слова, не розуміючи, чому раптом так напустилася.

– А ви маєте добру пам’ять, – сказав з усмішкою Клерфе. – Я помічав це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.