Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ви знаєтесь на орхідеях?

– Так, пане. Я бачив багато видів. Також за кордоном.

«У Південній Америці, – подумав Клерфе. – Може, після доправляння трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб пізніше мати що розповідати дітям і онукам».

– Запакуйте її, будь ласка, – сказав він, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. – І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?

До села Клерфе повернувся пішки. Дорогою йому здавалося, що він і далі відчуває бридкий солодкуватий дим із крематорію. Знав, що це неможливо, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які хотілося забути. Він зайшов до придорожнього шинку.

– Подвійну вишнівку, будь ласка.

– Краще візьміть сливовицю, – порадив шинкар. – Ми маємо чудову. Вишнівка надто банальна.

– А сливовиця – ні?

– Менше знана й не експортована. Спробуйте.

– Добре. Тоді прошу подвійну.

Шинкар наповнив келишок ущерть. Клерфе випив залпом.

– Хвацько, – сказав шинкар. – Але чи відчули ви смак таким чином?

– Я не хотів нічого смакувати, я хотів лише виполоскати деякий присмак. Налийте ще одну, цього разу я розсмакую.

– Тоді я собі теж наллю, – мовив шинкар. – Пиття – то заразлива хвороба.

– І в шинкарів?

– Шинкар я тільки наполовину, а наполовину митець. То одна з небагатьох речей у наш час, коли можна випити без особливого ризику. Пейзажі не стріляють. Салют!

Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко, у глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом.

– Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? – запитав він у власника гаража, який його супроводжував.

– То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель.

Клерфе придивився й упізнав Ґольманна.

– Чи то неправда? – запитав власник.

– Навпаки – найчистіша правда. Він довго вже тут?

– Недовго. Може, п’ять хвилин.

– Уперше?

– Ні, був уже сьогодні вранці, але заходив тільки на хвильку.

Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе. Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу чувся тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаража і вийшов.

– Не кажіть йому, що я його тут бачив. – Чоловік кивнув. – Нехай він робить з автом, що йому заманеться. Прошу, – Клерфе витягнув з кишені ключі, – дайте йому ці ключі, якщо він попросить. А якщо не попросить, то залиште їх в авті. Щоб були на наступний раз. Розумієте?

– Я повинен дозволити йому робити що завгодно. З ключиками також?

– Також. І з автом, – сказав Клерфе.

З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Той виглядав натомленим.

– Фен, – сказав Ґольманн. – У таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і мені снилися навіжені речі. А ти?

– Нормальне похмілля. Трохи забагато випив.

– З Ліліан?

– Пізніше.

– Тут, у горах, людина не відчуває цього, коли п’є, – аж наступного ранку.

Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.

– У таку погоду більшість не встає з ліжка, – пояснив Ґольманн. – Ти чув щось нового про Феррера?

– Помер.

Запала мовчанка. Не було чого додати.

– Що робиш пополудні? – поцікавився Ґольманн.

– Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де поза «Джузеппе» майже нема авт.

Двері відчинилися, на порозі з’явився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні й одразу вийшов.

– Шукає Ліліан, – сказав Ґольманн. – Хтозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.

Клерфе встав.

– Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?

– Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометри!

– Тоді до восьмої.

– До сьомої. А ти не хотів би часом повечеряти деінде? Це середовище мало б тобі вже набриднути.

– Не плети дурниць. Я мав у житті надто мало оказій, щоб добряче занудитися в довоєнному стилі. Щось таке в наш час стало великою, рідкісною пригодою, заброньованою тільки для швейцарців, а більш ні для кого в Європі. Навіть не для шведів, їхня валюта теж зійшла на пси, коли з усіх боків треба було рятувати людство. Пронести для тебе щось із села?