Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя.

– Щастя?

– Так. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.

Ліліан витріщила на нього очі. Мала таке враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?

– А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? – поцікавилася вона дуже тихо набряклим від гніву голосом.

Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Усі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!»

Він відігнав від себе цей спогад.

– То залежить, – сказав до Ліліан. – Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який, однак, ніколи не вибився вище пересічного. Усе, чого він хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо він мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.

– А може, він всупереч тому хотів ще жити?

– Цього я не знаю, – відказав Клерфе роздратованим тоном. – Проте я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?

– Авжеж, – визнала Ліліан, так і триваючи у своїй впертості. – Але всі хотіли ще жити.

Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!»

– Нікому не вдається втекти від долі, – нарешті нетерпляче сказав він. – І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Вип’ємо?

– За що?

– Ні за що. Може, за трішки відваги.

– Я маю вже відваги по дірки в носі, – мовила Ліліан. – І втіхи також. Розкажіть мені краще, як виглядає життя там, унизу. По той бік гір.

– Сумно. Нічого, окрім дощу. Уже цілий тиждень.

Вона повільно відставила келих.

– Дощ не падав тут уже від жовтня. Тільки сніг. Я вже майже забула, як виглядає дощ.

Коли виходили, падав сніг. Клерфе викликав свистом сани. Вони їхали серпантинами вгору. Дзвонили дзвіночки на кінській збруї. Шосе було тихе й темне. Згодом почули дзвіночки, що наближалися з протилежного боку. Візник зупинився на роз’їзді під ліхтарем, щоб розминутися. Кінь нетерпляче пирхав і бив копитами землю. У сніговій хурделиці другі сани промчали повз них майже безшелесно. То були низькі сани, на яких лежав довгий ящик, оповитий чорною цератою. Біля ящика видно було брезент, з-під якого виглядали квіти й вінки.

Візник перехрестився і погнав коня далі. Вони мовчки подолали останні закрути й зупинилися перед бічним входом до санаторію. Ліліан встала з саней.

– Усе намарне, – сказала з вимушеною посмішкою. – На хвилину можна забутися, але втекти перед цим неможливо. – Вона відчинила двері. – Дякую… І вибачте – я не була добрим товариством. Але я не могла бути на самоті цього вечора.

– Я також.

– Ви також? Чому?

– З тієї самої причини, що й ви. Я ж вам розповідав. Дзвінок із Монте-Карло.

– Але ж ви казали, що це щастя.

– Є різні види щастя. Та й мало що можна сказати. – Клерфе сягнув до кишені плаща. – Це вишнівка, яку ви пообіцяли санітарові. А це пляшка горілки для вас. Добраніч.

Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо й почув, як вітер стукає віконницями.

– Фен, – пояснив офіціант. – Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому.

– Ви їздили на лижвах?

– Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні.

– Але ж ви швейцарець?

– Я австрієць, – сказав офіціант. – Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить за такої погоди.

– Який сьогодні сніг?

– Між нами кажучи, липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий.

Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше. І без того був ще втомлений, а щодо вітру – офіціант мав рацію. У нього теж боліла голова. «То через коньяк учора вночі, – подумав він. – Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу й жагу життя? Дивні люди перебували тут у горах – люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі століття тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії та фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я вже не застарий? А що потім? Що ще на мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті – і старість, що повільно надходить, з нескінченними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети й без жодної опори». Вдягнувши плащ, він виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Клерфе знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. То, мабуть, її забула Ліліан. Він сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.