Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Нудьга? – повторила вона. – Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.

– Як довго ви тут? – поцікавився Клерфе.

– Чотири роки.

– А коли зможете спуститися вниз?

– Прошу поцікавитися у Далай-лами, – відповіла вона з гіркотою. – Обіцяє мені це що кілька місяців – так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

Сани зупинилися перед в’їздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

– Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори – можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.

– Я розумію це, – сказав Клерфе. – Сам це пережив.

– Ви? У санаторії?

– У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив із цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов’язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?

– Ні. І ви б також згодилися?

– Я мав план втечі.

– Хто б його не мав! І ви втекли?

– Так.

Ліліан подалася вперед.

– Вам вдалося втекти? Чи вас знову впіймали?

– Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.

– А той чоловік? – поцікавилась вона за хвилю. – Той, що безперервно розповідав про гори?

– Помер у таборі через тиф. За тиждень до визволення.

Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Він узяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.

– Пара шовкових черевичків врятована, – сказав Клерфе. – Ви справді хочете піти до бару?

– Так. Я мушу чогось напитися.

У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці.

– Вам горілки, як і минулого разу? – запитав він Клерфе.

– Ні, глінтвейну або бордо. – Клерфе подивився на Ліліан. – А вам що?

– Мені горілки, – відповіла вона. – Хіба й ви раніш не пили горілки?

– Так, але то було перед їдою. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо.

Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору.

– Я не підігрую вам, – сказав він. – Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію.

– Добре. Тоді може бути вино, яке вчора ввечері ви пили у Франції, у В’єн.

Клерфе здивувався, що вона запам’ятала назву місцевості. Треба з нею пильнувати, бо хто має таку пам’ять до назв, також звертає увагу на інші речі.

– То було бордо, – промовив він. – Лафіт Ротшільд.

То була неправда, бо у В’єн він пив місцеве легке вино, невідоме за межами міста, але не було потреби це уточнювати.

– Я прошу нам принести «Шато Лафіт» 1937 року, якщо його маєте, – сказав до офіціанта. – І прошу не загортати його в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.

– Ми маємо його також у кімнатній температурі, пане.

– Чудово.

Офіціант підійшов до буфету і згодом повернувся.

– Телефон, пане Клерфе.

– Це з санаторію! – сполошилась Ліліан. – Крокодилиця!

– Зараз переконаємося. – Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.

– То була Крокодилиця? – запитала Ліліан, коли він повернувся.

– Ні. То телефонували з Монте-Карло. – Клерфе завагався, але, коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. – З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.

– Ви мусите повернутися?