Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Початок 1906

Які навколо нас панове ці,
в костюмах ув ошатних і в жабо,
від орденських зірок їх промінці —
а власники самі, як ніч навкіл;
і дами ці, тендітні та легкі,
поважні все ж; рука серед шовків
тоненька, мов нашийник для болонки;
навколо всіх вони, як оболонки,
в облозі й споглядач дрібниць либонь,
з яких належить їм хоча б одна.

Отож лишають, повні такту, нас
життя прожити, як на те ми вдатні,
а не вони. Цвісти б хотілось їм
і красуватись; нам же дозрівати
й темнішати у клопоті своїм.

Всього королю шістнадцять літ.
Літ шістнадцять, а вже – монарх.
Із засідки наче, погляд-лід
ветхих радників обмина,

до зали углиб, а чи будь-куди,
хоча, власне, все’дно:
підборіддя тверде холодить
ланцюг з Золотим Руном.

Смертний вирок ось перед ним
підпису довго жде.
Всі гадають: як йому зле.

Знали б вони, де істина, де,
до сімдесяти долічить ледь
і – розчерком одним.

Проміння венеційське напече
в моїм волоссі прагнень золотих
усіх алхімій. Брів моїх мости,
що можеш бачити їх ти,

ведуть над небезпекою очей,
які таємний замикають плин
з каналами, – і хвиль морських вали
встають і падають. А хто коли

на мене кинув погляд, псові міг
позаздрити, бо дуже часто
лежить, відпочиваючи, на нім

рука, засмагла в пеклі навіснім.
І хлопці, паростки старих династій,
мов по отруту, йдуть до вуст моїх.

Капрі,
середина березня 1907

Як, чиркнувши, сірник (авжеж, я знав),
перш ніж зайнятись, на всі боки бризка
іскринками, – так стрімко почина
у колі глядачів близьких вона
танок свій мерехтливий та іскристий.
Зненацька він стає живим вогнем.
Лиш погляд – і волосся спалахне,
й мистецтва ризикована мета
вже плаття на пожежу оберта,
а з неї, мов налякані гадюки,
бадьорий дріб видобувають руки.

Й тоді: коли тісним стає вогонь,
бере вона і кидає його
зарозумілим жестом, щоб дивитись —
там унизу такий несамовитий
простягся, не скоряється, горить.
Та переможно, з усміхом лукавим,
його, здійнявши личко догори,
затоптує у землю каблучками.

Париж,
червень 1906

Фюрн

Розширювавсь свавільно та уперто:
від люті й бунту, плутанини й хиб,
що вирок супроводжують до смерті,
від ярмаркових уст не для глухих,
й від герцога, що верхи мимо смердів,
і від бурґундської пихи,
(тож чують зусібіч дахи):

майдан гука, мовляв, прибути варто, —
далеким вікнам виклик посила
в той час, як свита й порожнеча варти
між яток шикуватись прагне влад.
Рядком будиночки, навшпиньки ставши,
у свідки хочуть і торгів, і змов
поперед башт замовчаних, що завше
стоять за ними, велетні немов.

Ворота височенні завжди навстіж,
охоче міст веде туди й назад,
але усім надійніше одначе
у в’язовім дворі, де стежка з-за
осель, аби довідатись од чого
у них любові так багато є.

Навколішки стоять, під білим чола,
мов хто втисячерив лице учора,
глибоке й світле, схоже і своє,
дзеркальне відображення виходить;
в хоралі голоси завжди виводять
угору спів і кидаються вниз,
бо янголів дістались, а вони
проспіваних їм слів не повертають.

Заради них внизу, як їх здіймають
і повертають, тихо. Де колони
лиш мовчазні передають поклони
і одна одній і святій воді,
лоби холодні, а вуста бліді.

Ідуть тоді, закутані і чинні,
по тій стежині знову навскоси,
спокійні юнки, бабусі нічийні
і стариця, вона позаду всіх,
осель діставшись, нишкнуть у кімнатах,
за віттям в’язів спроквола зроста
і, жевріючи в шибці, самота
подеколи дає про себе знати.

Однак, що в тисячі шибок відбитим
в дворі церковнім бачило вікно,
могло переінакшити воно,
і світло й відблиск, змішуючи, пити
й переливати, мов старе вино.

Ляга собі хтозна з якого боку,
іззовні вглиб, а вічність в дні скупі,
а далина над далину без строку —
свинцеві, темні, зайві і сліпі.