Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

і німіли боязкі вуста,
бо здолав неволю навісну,
втік, лишив порожній циферблат.

Париж,
між 19 і 23 липня 1907

Im Jardin des Plantes. Paris [96]

Є погляд її втомлений, він ковза
по пруттю металевім день у день.
Прутів, здається, тисяча, що зовсім
закрили світ, його нема ніде.

Гнучкий і сильний крок в підлогу туго, —
вертись в тісному колі як завжди, —
мов танець сили, що в нутрі нуртує
і більшу волю змушує: сиди.

Завісу часом зсовують зіниці.
Тоді углиб лиш образ долина,
і тоне він у тіла тиші ницій,
і в серці гасне, як луна.

Париж,
наприкінці 1902/1903

Приходить думка, і не одному,
погодитись з наявністю утрати,
дитинства пополудні вже не ждати,
не вернеться воно – але чому?
Нагадує про себе: в дощ, можливо,
не більше, аніж треба знати нам;
і зустрічі, що в них були щасливі,
ніколи не продовжаться сповна.

Нічого ж і не сталося; лише
звичайна річ та, може, звір химерний:
були там і олюднені, і смертні,
а ролей, вражень, образів ущерть.

Самотнє – кожне з нас, пастух немов,
що далечінь йому лягла на долю,
вигукує себе в годину та в сльоту
й як нитка довжелезна, що поволі
в картинок низку всилена оту,
в котрих нам довго плутатися знов.

Прудко, часе мій, одлітаєш.
Змахом крил уражаєш мене.
Що ж я маю робити з устами?
з ніччю темною? з білим днем?

Ніде жити у ріднім краю,
не знайти коханого друга.
Речі, що їм себе я дарую,
багатіють – мене роздають.

Медон,
зима 1905/1906

Немов король крізь полювання шал
напитись чарку будь-яку хапа,
а потім, вдовольнившись, поспіша
поставити, хай буде про запас:
отак, напевно, спрагла доля теж
її до вуст підносила й пила,
але життя посудина мала,
розбити легко, спробуй-но устеж,

отож у боязкій вітрині стала,
де був її увесь коштовний брухт,
дрібнички, що у пам’яті не тонуть.

І там, чужа, мов здана у заставу,
перетворившись на сліпу й стару,
ні рідкісна була, ані коштовна.

Париж,
приблизно 1 липня 1906

Ніби спів, то лине, то нема вже,
то поближча, то втікає знов,
то майне крилом, торкнеться майже,
в далині розтаючи немов,

так життя із хворою жартує;
поки та, відлежана й бліда,
приєднатись хоче, й від натуги
жест незвиклий кволо опада.

Й мало не спокуса її мучить
в мить, коли невпевнена рука,
й досі від пропасниці важка,
порухом, іздалеку, квітучим,
підборіддя лагідно торка.

Усе на ній стояло, цілий світ,
а з ним підводились і страх, і милість,
дерева мов, що в зрості не спинились,
безóбразно й картинно повносилі,
громаддям над людьми під небозвід.
Й вона його терпіла все одно,
хоч стрічне, і зникоме, і летюче,
жахало, не впускала незворушно,
як глечика по вінця водонос.
Ішла до півдороги, як ідуть,
аж поки перше біле покривало
перед лицем ковзнуло тихо, впало
і, непрозоре, їй запнуло путь,

а запитань її немов не чуло,
не піднімаючись ніколи більш,
воно давало відповідь одну лиш:
усе, колишня дівчинко, в тобі.

Сиділа і, як інші, чай пила.
Мені здавалось з самого початку,
що не як інші брала вона чашку.
Всміхнулась – наче болю завдала.

І тільки підвелись із-за стола,
непоспіхом, кого із ким не знати
звів випадок іти через кімнати,
розмови й сміх. За іншими ішла,

її я бачив, ніби та, яку
заждався люд, бо мусила співати;
раділи очі, а на них багато
іззовні світла, мовби на ставку.

Поволі й тихо рухалась вона,
як оступитися бояться діти;
так, буцім ось ще сходинка одна —
і їй не йти вже більше, а летіти.

Я знав, що розлучання означа.
Відомо й те: щось темне й невразливе,
жорстоке щось, зв’язок такий красивий
показує і розрива з плеча.
Мене ж безоборонним лиш воліло,
і звабленому й гнаному мені
здавалося: жінки маленькі й білі —
усі, як є, лишалися у нім.

А знак його – це не мені привіти —
здаля звабливі змахи ніжних рук
чи віт на сливі неспокійний рух,
з яких зозуля пробує злетіти.