Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Вкутана у вітер йде вона,
вкрадена з багаття світлом наче,
двері ззаду контуром позначать
темряву в кімнаті, що зрина

відтіля, немов із дна камеї,
зітканої з сяяння та блиску;
й вечір не посмів поперед неї
надійти, лише тримався близько

до перил, аж доки промайнула,
ледь до них торкнувшись жестом рук,
і, зродивши в небі плавний рух,
щезла над приземленістю вулиць.

Так, мов у снодійному питві,
розчиняє тихо у плиткому
дзеркалі свого лиця утому;
кидає туди і усміх свій.

Жде, аби зростала на очах
плинність; а тоді б її волосся
в дзеркало безболісно лилося,
і, відкривши таїну плеча,
п’є своє зображення. І п’є, —
що того закоханого захват! —
повна недовір’я; й знак дає

покоївці, в далях несходимих
дзеркала як знайде лампу, шафи
й каламуть вже пізньої години.

Париж,
між 22 серпня і 5 вересня 1907

Їх лиши гадати: все минеться
в тузі особистій, ну й гаразд.
Там театр, а чи театром зветься,
лиш смикни завісу: станеш враз

перед хором ночі, що почав
вголос безкінечну пісню шалу,
тá пора, в якій вони лежали,
зірве з них одежу і з плеча

доріка собі тії заради,
що боролась з усієї сили;
їх обох не в змозі вгамувати.
Та коли вони уже схилились

до пори чужої, то вона,
видалось обом, така велика,
тільки вже занадто грізна й дика,
що немов од звіра відрина.

Ні: з мойого серця має бути
башта, що зведу в своїй журбі:
де нема нічого, тільки люди,
тільки невимовність, тільки біль.
Крихта є іще у надвеликім,
темряву і світло зна вона,
ще останнє, усмішка журна
на обличчі, на виду, на лику,

ще таке із каменя лице,
що з вагою внутрішньою звикле,
в даль пірне, в блаженній тиші зникне,
і ніхто не знатиме про це.

Тридцять шість, а також сто разів
бравсь художник малювати гору,
аркуші являли непокору
(тридцять шість, а також сто разів),

велич неосяжного вулкана
в щасті, у спокусі знав, коли
зроблені незграбними руками
затісними контури були:

випірнувши з днів усіх укотре,
всіх ночей падіння поборов,
а мізерний ухопивши в строк
образ, полишав, немов непотріб,

й виростала з миті мить – єства
впертого ретельність чудернацька
явищем окреслилась зненацька,
і за ним художник поставав.

Мимоволі бачать її гру
довго; личко іноді безмовно
переходить з профілю у круг
світле й ціле, як година повна,

є початись і пробити сенс.
Всіх ударів не порахувати,
виснажені працею і святом;
годі їм уздріти, як несе,

все й тоді несе дитина зримо,
в платтячку натомлене дівча,
коли десь в приймальні поряд з ними
жде, що і її надійде час.

Ось дерево гінке. Як тішить ростом!
Співа Орфей! У вухах спів бринить!
Мовчало все. Але ж в мовчанні прустім
явивсь початок, знак, новітня мить.

З ясної тиші вийшли звірі, стали,
гніздо, барліг покинувши усяк,
не з хитрощів це сталося однак
і не зі страху в тиші пробували,

а з слухання. І рик, і крик, і гам
в серцях маліли. І де тільки малось
стояти хатці, щоб це наслухати, —

а щойно ж хижа хіть була на чатах
при вході, де стовпи собі хитались, —
ти зміг їм на слуху створити храм.

Ще дівчинка прийшла, була у нім,
у цьому спільнім щасті співу й ліри,
й засяяла крізь повесінню сірість,
гніздо змостила в вусі у моїм.

Й заснула там. Й були в дівочім сні
і квітка, що мене зачарувала,
і ближній світ, й поля, що ближні стали,

і дивно так зробилося мені.
Їй снився світ. Тобі вдалось, ачей,
співучий боже, так вчинити дійсно,
що прокидатись зайве їй? Бач, спить.

Де смерть її? Вона воскресла вмить.
Мотив цей знайдеш, перш ніж змовкне пісня.
Так де ж поділась?.. дівчинка іще…