Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Лишиться там похмурість сірих зим,
під літніх днів невпевненим декором:
немов закляк хтось ніжний у покорі,
очікувач терплячий і суворий,
й очікувачка слізна перед ним.

У довгому волоссі сплять вони
із лицями брунатними, чужими.
Перед очима далина страшенна.
Скелети, квіти. У ротах біліють
зубів гладеньких, як дорожніх шахів
із кістки із слонової, рядки.
І квіти, й перли, і тоненькі ребра,
і руки, й сорочки. Тканина тьмяна
понад сердець провалами. Одначе
отам при талісманах і при перснях
та каменях (дарованих коханим)
стоїть ще тиша склепу родового
по купол оповита пелюстками.
І знову жовті перли, що урозсип,
боки із глини випалених чаш
в портретиках манірних, ще осколків
ароматичних ваз квітковий запах,
божки малі: у вівтарях домашніх,
де небеса зі щезлими богами.
Обривки поясів, жуками брошки,
фігур дрібненьких велетенські статі,
усміхнені вуста, і танцюристи,
і бігуни, і пряжки, ніби луки
для стрільб на птиць і звірів амулетних,
шпильки довгенькі та начиння хатнє,
червоний круглий черепок із днища,
на нім, як чорний напис понад входом,
четвірко пружне кінських ніг сягнистих.
І знову квіти, перли, що урозсип,
і світлі стегна крихітної ліри,

з-під покривала, що лягло туманом,
із лялечки малого черевичка:
стопи суглоб метеликом легким.

Начинені речами сплять вони,
коштовностями, посудом, камінням,
дрібничками, пошкодженими часом, —
померклі, наче дно колишніх рік.

А ріками були,
і там у їхні хвилі швидкоплинні,
чим повний був життя майбутній простір,
тіла юначі кидались прожогом,
чоловіків потоки очманілі.
А іноді хлоп’ята з гір дитинства
спускалися, страхаючись падіння,
дрібничками побавитись в лощинах,
аж схили їх тонули у чуттях.

Й заповнювались чистою водою
всі обшири просторої дороги,
й коловерті зганялись на глибини,
і відбивались береги уперше
і птиць далекі крики, а вгорі
зористі ночі у солодкім краї
росли на небі, для усіх відкритім.

Рим,
початок 1904

Він знав про смерть лиш те, що знають многі:
бере й штовхає в німоту ночей.
Коли ж це, – не відірвана від нього,
ні, обережно вийнята з очей, —

кохана опинилась серед тіней,
відчув він, що її вже тут нема,
дівочу її усмішку віднині
із потойбіччя місяць перейма:

знайомими зробилися мерці,
породичався через неї з кожним;
пліткам не вірив – хай говорять, можна,

вподобав потойбічні манівці
і кожну п’ядь обмацував дороги
там, де її ходити мали ноги.

Париж,
між 22 серпня і 5 вересня 1907

Широко розкриті у видіннях,
в огнеблисках від судних розправ,
що його не спалюють в горіннях,
очі ці, заховані у тінях
брів навислих. А в його глибінях
вже слова стають до лав,
не його (його були б даремні,
він ощадно б їх ховав, на дні),
інші, важчі: груди криці, кремні,
як вулкан він стоплює в огні,

аж їх вибух уст порозкидає,
що кленуть, кленуть на всі світи,
в час, коли чоло його шукає,
як чоло собаки, те нести,

що Господь з чола свойого змів:
Той це, Той це, що його всі гнали,
та під тим дороговказом стали,
що на Нього вказує: весь гнів.

Париж,
незадовго до 17 серпня 1907

Paris

Бачиш, місто розітнувши знов,
чий в його пітьмі відсутній відлік,
тріщиною темною по світлій
чашці йде. І, на листку немов,

є на нім речей відбиткам сховок;
і сприйма навпомацки, не вглиб,
й рухається так, неначе ловить
у маленьких хвилях світ малий:

перепона, тиша навздогін,
й, вичекавши хвильку для обходу,
знічено підводить руку він,
ніби з містом уклада угоду.

Легко, по смерті наче,
хустка вінча їй ходу.
Комода затхлість одначе
забила улюблений дух,
по ньому себе не впізнáє.
Давно не запитує, ким
була б – чужаницею навіть, —
і подумки йде боязким

житлом і клопочеться надто,
власне ж бо, не гуртове…
Все ще, може, в кімнаті
те ж саме дівча живе.