Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Міста лише собі затято вірять,
велить їм бігти неспокійна кров.
Неначе хмиз, вони ламають звірів,
народи їм придатні лиш для дров.

А люди їхні при культурах діють,
звичаю й мірі не б’ючи чолом,
слід успіху подібний сліду змія,
колись повзли, тепер скакати вміють,
мозолять очі блиском, як повії,
і брязкають металом та ще й склом.

Обман щоденний, де від нього дітись,
не бути їм собою все одно;
їх сила в грошах, ті ж – як східний вітер,
котрий жене їх, наче порохно,
поки впадуть чекати, що вино
та сік тілесний та ще дух скотарні
їх знову збудять на гешефти марні.

19 квітня 1903

Стражденні бідняки твої одначе,
їм баченого ноша нелегка,
їх тіпає, в пропасниці неначе,
й коли з житла хтось вигнаний, то значить
мерцем чужим опівночі блука;
і сміттям завантажені по вуха,
й, неначе гниль, запльовані до брів, —
аби вони не застували шлюхам,
одгонять їх од авт і ліхтарів.

Надай уста їм – захист од наруги
і спонукай їх до вагомих слів.

Вона лежала. Юними руками
годити старцю мала мимоволі;
лежала, підсолоджуючи кволість,
ледь гублячись перед його роками.

Лице у бороді його ховала,
коли совиний крик за душу брав;
і все, що крилось у нічнім проваллі,
поєднувало і бажання, й страх.

Зірки, їй уподібнившись, тремтіли,
і нишпорив по спальні дух чужий,
і знак завіса подавала тілу,
і тихий погляд після знака жив.

Однак трималась немічного старця,
хай ніч ночей і вабить, і ляка…
Лежала на остиглості на царській
цнотлива і, немов душа, легка.

Цар подумки гортав минулі дні,
та це йому не додавало мочі,
як і собача вірність біля ніг.
Над ним схилялась Авісага в ніч.
І берегом життя його при ній
знеславленим лежало неохоче
під зорями грудей її дівочих.
Траплялось, що з-під брів, немов з-під мурів,
знавець жінок упізнавав похмуро
її ще не ціловані вуста;
і бачив, що вже більше не відтане
його чуття галузка золота.
Він мерз. Вчувалося, мов псу, що та
блукала у його крові останній.

Дивись, розкрився всесвіт, ми немов;
блаженством бути – це належить нам.
Що в звірові було, – і тьма, і кров,
росте у нас в душі; кричить вона,

кричить і не змовка. Тебе гука.
Вбираєш ти усе в своє лице,
воно – природа, добра і м’яка.
І нам гадати, справді той оце,

до кого кричимо. Тож хай би знав:
утратили себе ми й не вернути,
а чимось більшим стати – ось в чім суть.

Із нами й безкінечність промина.
Але ти будь устами, нам їх чути,
ти – той, хто нас розказує: ти будь.

Капрі,
середина березня 1907

У цих малих містечках, де під ним,
мов ярмарок, старих будинків натовп,
помітивши його, спішить змовкати,
і кожен з крикунів стає німим,
і барабани і замки на ятках —
схвильовано все переходить в слух:
на ньому плащ старий в контрфорсів складках,
він про будинки, що стоять навкруг,
звичайно ж, нічогісінько не зна;

у цих малих містечках видно враз,
наскільки все переросли сповна
собори кафедральні. І пора
їх поступу триває без кінця,
мов погляд, що життя лиш власне бачить,
а поза ним навряд чи щось та значить
все інше; доля їхня, саме ця,
що нагромаджувалась в них без міри
і, скам’янівши, вічність прорекла
не вуличкам внизу, малим і сірим,
що імена їм випадок послав,
як вдяганку малечі на тепер,
як фартух крамареві не для балу.
А для народження підстав було чимало,
і сила й натиск в люті цій волали,
як хліба і вина, любові вщерть,
і скарг любовних повно у порталах.
В битті курантів ще життя тривало,
а в баштах, що від зречень не упали,
вже не росло, бо наставала смерть.

В кожнім накопичувавсь він сам,
і від нього ждали суду й ладу;
ніби гирі, почепили радо,
тільки б не вознісся в небеса,

тягарі соборів кафедральних.
І йому належало тепер
цифрами опікуватись справно,
мов годинник, вміючи найперш
знак подати для роботи й сну.
Раптом він не витримав, повстав,
і громада злякана була,