Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Хоча на волю з себе рветься всяк, —
як із в’язниці проситься: «Пусти!» —
це диво, знаю, на усі світи —
життя живеться будь-яке однак.

Але ж його живе хтось? Речі з тих,
що нібито не награний мотив
у арфі став, як надвечірня мить?
Чи вітерець, що хвилями шумить,
чи гілка це, що знак подати може,
чи квітка це, що трунок витче гожий,
алеї довга постаріла нить?
Тварини теплі, котрих не спинить,
чи це птахи, що ввись здійнявся кожен?

Але ж його живе хтось? Ти, мій Боже?

Самотня хата на краю села,
неначе хата світу на краю.

Шлях творить повз село ходу свою,
її не зупиня нічна імла.

Село мале – всього лиш перехід
між далей двох – з очікувань, страхіть
не стежки, шляху спокуша хода.

А той, кого взяла до мандрів хіть,
можливо, десь в дорозі пропада.

19 вересня 1901

Бува, під час вечері хтось стоїть,
а потім геть іде, і йде, і йде,
його на сході десь там церква жде.

І діти, мов мерця, зберуть в похід.

А той, хто у своїм будинку вмер,
лишився жити і в столі, і в склі,
отож плестися дітям в світ тепер
до церкви, де його пропав і слід.

Безумство – сторож,
адже – стереже.
Усякої години, сміючись,
немов ім’я знайшов для ночі вже
і назива: сім, двадцять вісім, шість…

Тремтить трикутник, що трима рука,
бо зачепився той за край ріжка,
в котрий навряд чи вдасться загусти,
свою належить пісеньку вести.
А дітям спочивати уві сні,
який безумство стереже всю ніч.
А ланцюгові пси здіймають ґвалт,
тремтять, не покладаючись на нюх,
коли повз них безумство проплива,
й повернення бояться, як вогню.

Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих?

Хоч келію навпомацки зачинять,
то плач, то регіт часом долетить,
у норах у земних лише й спочинок.

І свічкою всяк дихав чоловік,
гойдав лиш вогник у своїй норі,
утратив і обличчя, і свій вік,
як дім без вікон, у такій порі
вже не вмирав, немовби вмер давно.

Читали рідко, сохло все воно,
неначебто мороз по книзі крався,
і як з кісток у них звисали ряси,
так зміст із слів звисав кудись на дно.
Не розмовляли один з одним, ні,
коли стрічались в чорних коридорах,
торкаючись лише волоссям довгим,
й ніхто не знав, сусід упав із ніг
чи диба ще.
Де в сяєві ікон
лампадок світло від оливи диха,
ченцям у златі врат ввижався вихід
із саду золотого замість лиха,
й дивились, повні недовіри, сон,
і шелестіли бородами тихо.

Життя їх, як тисячоліття мли,
і світло й ніч у нім не розчинялись;
мов хвилі, накотившися помалу,
їх в материнське лоно принесли.
І зібгані, як зародки, були,
маленькі ручки, голови великі,
не їли, мов земля, що їх облипла,
для них зробилась їжею колись.

І нині богомольців тисячі,
що йдуть до них упасти на коліна.
Вже триста літ лежать вони вночі,
та їх тіла не піддаються тлінню.
Підносячись, як свічка, морок вкруг
тіла коптить, уже давно лежачі,
прикриті рам’ям, сховані неначе,
лиш понад чорні складки необачно
здіймаються на грудях гори рук.

О Ти, найстарший герцоге величний,
чи Ти забув, чи визнав, що не личить
їм похорон пристойний, без труни
самі ж пірнали в глиб землі вони?
Невже покійні примирились, звикли,
що є нетлінним отакий посів?
Оце і є мерців життя велике,
що пережити має смерть часів?

Цей план Твоє накреслило перо?
І кожне з тіл, спотворених, калічних,
і справді є посудина та вічна,
аби Твою вливати в неї кров?

В царів земних стареча суть,
і спадкоємців треба край їм…
Сини маленькими вмирають,
хирляві дочки хижій зграї
корону хвору віддають.

Ту, світ скоривши залюбки,
чернь розбива на копійки,
вогнем їх простяга машині,
що люта у покорі нині,
одначе щастя є не чинним.
Руді додому б. Полишати
колеса хоче і монети,
що їй життя мале навчали,
і з фабрик та із кас рушати
назад у жил камінну нетеч,
гора розверзнеться началом
і вже закриється по тім.