Райнер Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріге [збірник]

Рук урешті торкнеться чоло,
тоді вже очі стулю;
тягар ляга в колиску долонь
більш в спокою, ніж в жалю.
Нікому щоб думати не довелось,
де голову прихилю.

Це все не від мене. Так сталось воно.
Я прагнув триматись. Тримало вино.
(Що і як, питав себе.)
Тоді, як тепер, на поводі був,
поки йому я зовсім продув.
Я бевзь.

Тепер в його грі я, й воно роздає
і смерті, тварюці, мене програє,
їм здамся усе одно.
Мене, брудну карту, здобуде на гру
й, почухавши нею жахливий свій струп,
жбурне подалі в лайно.

Зненацька якось я збагну фонтани,
скляні дерева на моїй путі.
Про власні сльози слів моїх не стане,
вони із мрій, змарнованих літами,
я їх розтринькав і забув по тім.

Забув, бо небо руки простягає
до юрмища речей у штовханині?
Я час у парку необачно згаяв,
уздріти його розквіт не встигаю,
відходить він, та із дівчат крізь гамір
побляклі співи вечорами линуть
в мелодії по вінця, через край,
їм справжніми робитися пора, —
хай, у ставках одбившись, ввиш сягають.

Про все я мушу тільки пам’ятати,
що у фонтанах і в мені було, —
тоді тягар падінь я маю здатність
відчути, в нім води холодне скло.
І віти, вниз опущені, я знаю,
і голоси, що полум’ям палають,
і ті ставки при берегах-окрайцях,
постійно пересунутих, як речі,
і від лісів, обвуглених надвечір,
течуть на захід небеса невпинно
і гнуться, й ніби шлють похмуро кпини,
бо світ не той, яким він бути мав…

Чи я забув, що зірку й зірку тьма
при зустрічі в собі зведе на камінь?
І світ зі світом лиш слізьми трима
єднання й розуміння? – Й нас зірками
вгорі в чужому небі хтось шукає,
можливо, й хвалять словом нелукавим
поети їхні. Чи молитись дехто
нам вгору буде. Може, ми об’єктом
є для прокльонів, що не дістаються
сусідам Бога, то для нього ллються
самотні сльози тих далеких в муці,
втрачаючи і вірячи у того,
чий образ неясний у сяйві многих
лампад шукальних, їх снага хистка
по наших лицях мимохідь блука.

Берлін – Шмарґендорф,
14 листопада 1900

Читаю з пополудні. Вже давно,
як дощ із шумом хлюпа у вікно.
Од книги вітер не відволіка,
вона важка.
На аркуші дивлюсь, як на обличчя,
що від задуми темними стають,
і день спинитись має, певно, тут. —
Зненацька сторінки сяйнуть незвично,
й замість словесних моторошних пут
лиш: вечір, вечір… звідусіль заклично.
Я не дивлюсь надвір, одначе рвуться
словесні низки й котяться, здається,
з рядків слова куди їм заманеться…
Над сад, що, знаю, під плодами гнеться,
рушаючи в свою далеку путь,
ще сонцю озирнутись доведеться. —
Як бачу я: надходить літня ніч,
малі гурти збираються потроху,
і люди темряву долають кроком,
вагомішим стає все на дорогах
і мало чутно, що в тій стороні.

Й коли від книги я підводжу очі,
ніщо великим робиться, значним.
Є завіконня, я посеред ночі,
безмежжя тут і там, і все із ним;
із тьмою маю злитися охоче —
й на речі мої погляди як треба,
і на громади мудрість, а не лепет, —
земля себе давно переросла.
Й мені здається: перша зірка в небі,
немовби хата на краю села.

Вестерведе,
вересень 1901

Я бачу в бурях деревá,
що всі із днів із нерішучих,
гілки в лякливі шиби влучать,
речам в розмові брати участь,
як я отут без друга мучусь
і час мій без сестри сплива.

Там буря йде могутнім звіром,
іде крізь ліс, іде крізь час,
і все як є, усе без віку,
і край, немов псалтирні вірші,
де силу вічність зустріча.

Мале – що ми супроти нього,
значне – котре супроти нас;
приймімо бурі перемогу,
вона з великим нас з’єдна.

Те, що долаємо, – дрібниці,
і навіть успіх нас дрібнить.
І замість з вічністю зрідниться —
урвати прагнемо хоч мить.
Той ангел з Ветхого Завіту,
що є борцем, все бачить враз:
коли його противник жили
напружує, щоб аж дзвеніли,
мелодію глибоку світу
на них він пальцями зігра.

Когось цей ангел подолав,
картаючись, у поєдинку,
бо праведнику сором вчинку,
руці ж Всевишнього хвала,
прихильною була аби ще.
Перемогти – не самоціль.
Аби перемагало вище,
зростання власне бачить в цім.